У перші місяці повномасштабної війни «Козацький курінь», що заховався поміж господарськими спорудами в самому центрі нашого міста, був одним із опорних пунктів козаків сучасності – військовослужбовців ЗСУ та волонтерів. Тепер цю історичну зону доповнюють ще й криївка-бліндаж та товариство двох грайливих поні.
Обходячи обійстя камінь-каширця Богдана Дмитрука, одразу нічого примітного не помічаєш: за багатоповерхівкою рядами вглиб від вулиці Шевченка вишикувались у зелених травах людські сараї, садки та городина. Та, відкривши хвіртку високого тину на його присадибній ділянці, потрапляєш наче в якийсь кадр фільму про становлення України від часів козацької доби й до сьогодення. Утаємничене місце здалеку можуть видати лише гордо підняті увись державний та повстанський прапори, що визирають поміж гілля горіха-велетня. Решта – конспірація вищого класу. Здавалося б, чергове підсобне приміщення чи хлів. Але ні! За дверима, на велике здивування, бачиш справжній музей з діючими експонатами минувшини.
На кількаметровому банері першими у вічі впадають козаки, що пишуть лист турецькому султану. З іншого боку – вже три козаки із багатьом улюбленого мультфільму варять куліш. Під ними скриня з крамом. Далі вишикувались герої становлення державності та українського націоналістичного руху від часів князівської доби до солдатів ЗСУ. По колу розташувались гойдалка, стільці-пеньки, оздоблені орнаментами давніх ряден й вовною, колишні банкетки в класичому стилі. На загорожі нагадують про часи наших дідів-прадідів вуличні гасові ліхтарі, кожухи й шубки, лозові кошики тощо. Об’єднує ці експонати круглий мангал у центрі зони. І все це під відкритим небом! Замість покрівлі слугує лише розлоге дерево, що щільно вкрило територію від дощових хмаринок зеленню, наче парасолька. Неможливо відірвати погляд від підлоги. Уламки старої плитки утворили барвисту мозаїку, що у променях сонця по-особливому виграє візерунками. Ця шедевральна доріжка плавно переходить у дерев’яний килим із вставками скляних пляшок у наступну ділянку, що вже під накриттям і відділяється від першої тільки стіною з маскувальної сітки. Тут мікс усіх часів: перші телефони, раритетні годинники, сервізи, посуд і статуетки різних епох, а також вишиті й мальовані картини квітів, пейзажів, сюжетів українських вечорниць тощо. Але головний серед них – громіздкий на фоні решти портрет Шевченка. Як живий! Поет аж пронизує поглядом кожного, хто заходить у приміщення, ніби пильно придивляється, чи бува не москаль. А на полицях поруч десятки, може й сотні, книг. Серед них, звісно, «Кобзар». На автентичних лавах і стільцях, встелених в’язаними й тканими ряднами, можна відпочити за чашкою кави-чаю й зануритись у літературу на свій смак. У разі відсутності електроенергії підсвітити можна гасовими лампами. З іншого боку кімнати – кухонна зона, у якій можна знайти модернізовані елементи та іноземні експонати. Тут сучасний холодильник замаскувався солом’яним вбранням в східному стилі. А ще увагу надто привертає незбагненна скляна штука, як метрова пробірка, із краником та деревно-металевою основою. На ній викарбуваний напис польською «Tyskie. 1629». Ймовірно, колись за кордоном цю річ використовували для наливання пива-квасу. У камінь-каширському курені вона виконує функцію водяного бутеля-кулера. У цьому різноманітті важко конкретно визначити що якої давності та звідки сюди потрапило, треба допомога історика та власників цих знахідок. Адже окрім спадщини від своїх предків Богдан розмістив тут і речі, які приносили сусіди, друзі. Одна з родзинок серед всього цього – мушкет 1881 року.
«Почав облаштовувати це місце ще в 2021 році. Це, скоріше за все, у такий спосіб вилізло назовні моє гуцульсько-буковинське коріння та дідусеві будівельні здібності. Моя бабуся з Коломиї прилетіла «кукурузником» до Мукошина (Любешівщина) працювати медиком, там зустріла мого діда. Коли в Камені-Каширському почалося велике будівництво, він був одним із перших будівельників, котрі зводили двоповерхівки по вулиці Шевченка. Так тут обоє і лишилися, – пояснює нинішній господар обійстя, який перетворив успадковану ділянку в домашній музей. – Якраз напередодні початку повномасштабної війни завершили основні роботи. Помагала мені в цьому, так би мовити, уся моя патріотична компанія. У перші місяці вторгнення це місце збирало десятки військових і волонтерів. Тут активно робили «бандерівські смузі», варили куліш, борщ та чай для тих, то патрулював вулиці (як, наприклад, рота охорони, група швидкого реагування). Це було місце обігріву й обговорення активістами подій, планів як діяти. Навіть вирили неподалік бліндаж! Хто знав чого чекати наступного дня, готувалися до всього. Поступово, коли відійшла пряма загроза вторгнення рашистів на Волинь й вибили ворога з окупованих північних областей, виникла ідея створити щось подібне в громадському місці: аби носило патріотично-виховний характер й дозволяло збирати кошти для ЗСУ. А ще це було місцем, де можуть зійтися поспілкуватися військовослужбовці й ветерани. Іншими словами, для соціалізації та душевної терапії учасників бойових дій і їх рідних. Адже ніхто краще за воїна не зрозуміє воїна. Цей біль знайомий нашій сім’ї. Адже і мій вітчим та друзі зараз на фронті, брати волонтерять. Так з’явився в парку патріотичний осередок незламності «Перлина». Є у нас і на Олексіївці цікава плетена хатинка. Якби заручитися підтримкою влади та мудрих людей, то можна б було такі речі вивести на високий рівень й зробити їх туристичною родзинкою міста. Можемо організуватитакі місця й комусь на замовлення”.
А поки що до «Козацького куреня», окрім власників, приходять потеревенити на дозвіллі й інші містяни – і дорослі, і діти. Тож серед історичних об’єктів з’явилися дитяча гойдалка та сучасні іграшки. А в сусідньому сараї оселилися два поні – 10-літня біленька Фрося та 4-річний монгол БТР. На виході з куреня – банери з десятьма Божими заповідями та правилами поведінки в цьому місці, як нагадування, що треба жити по совісті й з повагою до ближнього та держави.
Іванна ГАЙДУЧИК.
