Про чергову трагічну звістку повідомили у Камінь-Каширській громаді. У боротьбі за незалежність України та спокій кожного із нас героїчно загинув житель села Мала Глуша Михальчук Михайло Михайлович.
Виріс Михайло у великій родині, був середульшим серед п’яти дітей. Матір самостійно виховувала їх, працювала в колгоспі. Тож непрості обставини часто давали гірчинку в безтурботне дитинство. Змалечку могли покладатись тільки самі на себе, старались заробляти допоміжну копійчину в сім’ю. Михайло ще паспорта не мав, як вже почав їздити на заробітки. Спочатку на буряки, потім скиртувати солому, а там подався на будівельні роботи. У 1991-1993 роках, як свого часу й ще троє його братів, відслужив «строчку». Ніколи не соромився висловлювати свою проукраїнську патріотичну позицію, навіть коли їздив на роботу в росію. А лютий 2022-го став для нього останнім переломним моментом, без будь-якої можливості відновлення міждержавних взаємин – там не брати і не роботодавці, там тепер тільки загарбники та вбивці!
Тож уже в березні вирушив до військкомату та записався у добровольці. Проте покликали його до війська аж у вересні. На фронт відправився у складі 14-ої окремої механізованої бригади. А 22 березня 2023 року у запеклих боях на Харківщині його життя обірвалося. Тепер йому назавжди 49…
«Досі пам’ятаю, юнаком в армію він йшов 18 грудня. Адже ми обоє з ним народилися цього ж числа з різницею в три роки. Хоча у паспорті в Михайла було помилково написано «8-ме». Тому завжди відзначали із ним разом день народження. І навіть у 2022 році, будучи на фронті, брат вмикався по відеозв’язку. Так ми востаннє відсвяткували разом нашу спільну дату. І уже, на жаль, не зустрінемо його 50-літній ювілей…», – каже брат воїна Юрій Михальчук.
26 березня громада Малої Глуші прощалася зі своїм захисником. Над вуличками, встеленими хвоєю, незліченно майоріли рядами державні стяги. Так в останню дорогу, з усіма почестями, односельчани проводжали Героя-земляка. Та немає таких дій чи слів, які би змогли розрадити горе родини. Нема таких ліків, аби загоїти материнське серце. Доля не раз несправедливо випробовувала його на міцність. Спочатку життя одного з синів забрала вода, потім ще один не вернувся із заробітків з росії, а тепер війна відібрала ще й Михайла.
«Він був дуже ідейним та людиною слова. Так склалося, що своїх дітей йому няньчити не довелося. Але він дуже любив моїх чотирьох синів й доньку сестри, як власних. Не раз був для нас тим світлим променем допомоги у скрутні часи. Із моїм чотирирічним Михайликом часто спілкувався в онлайн-режимі навіть з передової. Якось пообіцяв йому придбати телефон. Мав на Великдень прийти у відпустку та привезти подарунок особисто дитині.
Однак приїхав додому вже у домовині. Проте обіцяний подарунок від дядька племінник таки отримав: заповіт воїна виконала його наречена. І є тепер у малого Михайлика телефон, але нема вже більше кому ним дзвонити…», – розповідає Юрій з нерозумінням, як пояснити хлопчику, що дядько-тезка трубку вже не підніме, він назавжди полетів до Бога…
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Мала Глуша.
