Снігопад безперервно намагався вкрити якомога густішою білою пеленою дорогу, якою сотні людей, одягнені в чорне, одночасно несли в зранених душах смуток та біль непоправної втрати. І лише кетяги калини із запашним сосновим гіллям, вистелені на шляху, кривавими барвами де-не-де пробивалися з-під покрову, а вгорі яскраво майоріли жовто-блакитні стяги та букети квітів. Попереду колони несли весільні короваї… Так у Малій Глуші проводжали в останню дорогу 23-річного солдата-односельчанина Росинчука Василя Павловича, який поліг під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Василь ріс у родині сільських трударів, де окрім нього виховувалось ще двоє дітей. Змалечку був привчений до роботи в полі й ніколи не цурався фермерства. Закінчивши 9 класів місцевої школи, здобув у Камінь-Каширському ВПУ навики маляра-штукатура. Опісля вирішив відслужити строкову службу. Якийсь час працював у Києві охоронцем, далі почав їздити на будівельні роботи в Польщу. Там перебував і в період, коли почалася повномасштабна війна. Через кілька днів хлопець був вже у Камінь-Каширському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. А від початку червня перебував у найгарячіших фронтових точках, зокрема, під Бахмутом. Служив у 93-ій окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Був навідником механізованого взводу й гордо носив позивний «Вуйко».
«Він же навіть не зізнався одразу мені, що був у райцентрі в військкоматі. Збрехав, що телефон їздив купувати. Вже коли сповістили про відправку на фронт, тоді сказав. Я так плакала. А він говорив, що всі не можуть не йти, хтось мусить захищати його малолітнього брата, маленьку племінничку. Що тут кордон, сюди так само можуть вторгнутися рашисти й перебити нас геть усіх. Хоча я, між іншим, за національністю теж росіянка, уродженка Томського краю, Сибіру…», — каже мама Наталія.
16 жовтня син приїхав у відпустку додому, побув три дні. Повернувшись на передову, щоразу після виконання бойового завдання сам виходив на зв’язок із рідними.
Все казав, щоб швидше добудовували нову хату, бо буде вже женитися, має хорошу дівчину. Востаннє вони поспілкувались із ним 16 листопада, навіть вдалося увімкнутися на відео. А після розмови надіслав їм у месенджер «Я вас усіх дуже люблю». Далі довго не давався чути: уже третій тиждень пішов, а від нього – жодної звісточки. Тож почали бити на сполох, що щось трапилось. Як згодом з’ясувала родина, Василь загинув у результаті мінометного обстрілу в районі населеного пункту Бахмутське ще 29 листопада.
«Він був дуже трудолюбивий, виважений, ніколи нікого з нас не образив… Він і вдома старався якісно працювати, і в людей відповідально ставився до роботи. От ми вже зателефонували до пана Петра, в котрого Василь працював у Польщі. Повідомили, що племінник вже не приїде на роботу. Адже Василь залишив там навіть інструменти й одяг, сподівався повернутися ще туди. Там же його й досі чекає авто, яке пан подарував йому на день народження. Хотів відвоювати, отримати водійське посвідчення, відкрити категорії й пригнати ту машину… Петро дуже плакав, не міг повірити в те, про що ми йому сповістили», – розповів дядько Вячеслав, котрому, вочевидь, чи не найбільше бракуватиме розважливої компанії племінника, з яким багато років жив під одним дахом.
Василя Росинчука поховали в Малій Глуші 11 грудня. Опісля похорону, замість зробити це на його весіллі, між усіма розділили в пам’ять про молодого Героя запашні короваї.
«Їздили нині до сина, завезли йому поснідати, – наче досі про живого говорить згорьована мама, яка відвідала могилу своєї кровинки. – А завтра відправимо службу… Не заслужив він на такий трагічний кінець, але гідний такого поховання з усіма почестями. Тому дякую через газету кожному, хто не підвів його віру в солідарність українського народу, хто прийшов вшанувати його та долучився до організації поховальної процесії і поминального обіду. Він не залишив без захисту Батьківщину, а ви не залишили нас сам на сам із лихом у цей горезвісний момент».
Іванна ГАЙДУЧИК.
