23 листопада Україна повернула із російської неволі шляхом обміну тридцять п’ять своїх військовослужбовців. Серед них і двоє нацгвардійців із Великої Глуші — Степан Воєвода та Володимир Нестерук. Після перенесених знущань у російських катівнях українські бранці схудлі, виснажені та понівечені. Ворог їм істотно підірвав здоров’я, але не зміг відібрати бажання жити…
Володимир і Степан — друзі дитинства. Вони жили по-сусідству, сиділи за однією партою в школі. Разом здобували спеціальність у Камінь-Каширському ВПУ. Їх обох призвали до лав Національної гвардії в одну частину. Упродовж трьох місяців курс молодого бійця хлопці проходили у Бердянську.
Степан Воєвода з мамою Мариною
Дев’ятнадцятирічні строковики потрапили у лапи загарбників на початку березня. Від початку збройної агресії росії тримали оборону Запорізької АЕС поблизу міста Енергодар. Тоді окрім персоналу атомної електростанції під прицілом ворога опинилися двадцятеро бійців частини. Спочатку бранців утримували в медзакладі в Енергодарі, примушували працювати. Але там воїни мали можливість виходити на зв’язок з рідними, під пильним оком загарбника могли купити їжу в магазині. Однак із 27 липня зв’язок із ними раптово обірвався. Як згодом з’ясувалося, полоненим повідомили, що везуть на обмін, втім насправді їх перемістили у Мелітополь, згодом у Севастополь, а звідти на ворожу територію в Ростов. Кінцевим пунктом зупинки був Таганрог.
Сьогодні рідні захоплюються непереможною силою духу своїх дітей. Саме так називають нацгвардійців мама Степана Марина Воєвода та тітка Володимира, яка глибоко переймається долею сім’ї рідної сестри, Тетяна Смаль. Нині відважні воїни проходять медичну реабілітацію в столиці, а їхні родичі днями повернулися із побачення з ними. Степан і Володимир не багатослівні, схоже, не хочуть ранити серце найрідніших людей. Тож пані Марина частково чула про поневіряння українських полонених від побратимів Степана і Володимира.
Володимир Нестерук із тіткою Тетяною
— Жодного дня не було без тортур, які чинили над підневільними українськими військовими загарбники. Вони постійно запитували їх «Як знайти Степана Бандеру і де ховається цей націоналіст?» Якщо відповідь не влаштовувала — нещадно били струмом та кийками. Хлопців тримали у приміщеннях без вікон і дверей стоячи по 16 годин. І вони не мали права навіть присісти, бо за непослух невільникам відбивали внутрішні органи. Не випускали на свіже повітря, а їсти давали лише, аби не впали з ніг. Довелося хлопцям бути свідками самогубств і каліцтва, — зі слів полонених переповідає Марина Воєвода.
«Ми щосили молилися і трималися, як би нам не ламали дух», — переказує скупі розповіді свого племінника Володимира Нестерука його тітка Тетяна Смаль. Каже, хлопці не хочуть поки згадувати про пережиту травму. Їм, схоже, досі важко повірити, що нарешті вирвалися на свободу.
Більше місяця бійці проходитимуть курс лікування та реабілітації. Військове командування пообіцяло бранцям, яким вдалося повернутися живими із російських катівень, крім того ще 10 днів відпустки.
Леся МІНІБАЄВА.
