На крилах ангелів полинула у вирій вічності душа Героя української землі – камінь-каширця Деркача Володимира Васильовича.
Уродженець села Бузаки невідступно захищав Вітчизну від московського окупанта на передових позиціях, люто мстився ворогу за ріки пролитих сліз, кров свого народу, скалічені долі, не жаліючи власного життя, але наче справжній батько, підтримував і оберігав життя побратимів. Тямучого, відважного гранатометника “Діда” (позивний Володимира Деркача) товариші по зброї поважали, а російські військові сильно боялися, бо він добряче “насипав” оркам у кожному місці, де вів бій. Цю надважку, ризикову роботу 58-річний чоловік виконував професійно до останнього подиху. І тільки підступний ворожий осколок зупинив його переможну ходу поблизу Куп’янська Харківської області. Мужнього лицаря духу поховали минулої суботи у місті Камені-Каширському, в якому той довгий час прожив, залишивши про себе тут хорошу пам’ять.
Володимир Деркач був командиром відділення гранатометного взводу 14–ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. В її лавах добровольцем воював із 2015 року. Тримав оборону Мар’їнки, пройшов інші гарячі точки, визволяв населені пункти на донецькому, миколаївському, запоріжському, харківському напрямках, провівши загалом майже два роки у зоні АТО та вісім місяців на повномасштабній війні з росією. До того понад два десятиліття пропрацював у державному підприємстві “Камінь-Каширське лісове господарство”, довгий час їздив на сезонні заробітки.
“Тато вирізнявся загостреним почуттям справедливості, ніколи не любив неправди, терпіти її не міг, не відмовляв у допомозі, виручав якщо потрібно, глибоко шанував і любив сім’ю, завжди усміхнений, мудрий, товариський. Він і на війні не втрачав тої своєї природної веселості та якоїсь унікальної відповідальності. Проявляв себе дійсно батьком: люблячим, турботливим, найперше дбав про дітей, як про мене та брата Віктора, так і про бойових побратимів, яких також вважав своїми дітьми, дуже переживав коли хтось з них зазнавав поранення чи ще гірше – помирав. Постійно знаходився на “нулі”, в самому пеклі. Казав, що “Хай краще я, ніж молоді. Їм треба ще жити”. Не раз хлопці, які воювали поруч із ним, розповідали, як тато їх рятував від смерті, дякували. Нещодавно він зумів на трохи вирватися додому, дали короткотривалу відпустку за вісім місяців безперервних боїв, під час яких йому довелося натерпітися чимало випробувань. Але й серед рідних не знаходив собі спокою, душа боліла за загиблими товаришами. У тата два напарники по АГС-17 (станковому автоматичному гранатометі) загинули на його очах — підірвалися на розтяжці. І таких гірких історій чули від нього чимало. Війна ніколи не минає без втрат. Останній раз ми розмовляли 29 вересня. Звично привітався “Доброго дня, тату”. А у відповідь опісля короткої паузи почув: “Ой, синку, не доброго”. Запитав, що трапилося. “Та от сьогодні наші через річку перепливали, розбили їх, вісім загиблих маємо, всі молоді. І я мав бути серед них, – розповідає. – Повинні були мене вночі також до них підвезти, щоби закріпився на березі та забезпечував вогневе прикриття. Але банально не знайшлося вільної машини”, – додав після того. Ще домовилися, що придбаю і передам акумулятор. Згодом намагався дотелефонуватися, аби переконатися, чи дійшла посилка. Та все ніяк не виходило. Якось не переживав, розумів, що на те є причина, так як не з розповідей знав про фронтові будні. Коли випадала нагода, то старався їздити до нього туди, на передову, привозив волонтерську допомогу військовим і разом дарунки тату, бачив, як їм там ведеться і, головне, наскільки батько впевнено почуває себе на війні, чіткий, розсудливий, везучий. Досі не віриться, що тата більше немає з нами. Один маленький удар, осколок і… все”, – з сумом у голосі мовить син Василь.
Василь Деркач пригадує, як сильно радів Володимир Васильович кожному його приїзду, тепло тих зустрічей, відчуття, котрі переповнювали серця чоловіків тієї миті. Тоді та й зараз пишається батьковим рішенням піти захищати Батьківщину, хоробрості, вмінню рідної людини ділитися добром, підбадьорювати когось, навіть якщо йому самому на душі важко. Бо жодного разу не почув від нього нарікань на свою долю, становище, тільки оптимізм, що Україна обов’язково переможе, лише бажання далі боротися, дати ще більшу відсіч ворогу. Та й сам Василь задоволений, що зумів бути поруч тата, також послужити державі, чимось підтримати українських військових.
…Направду важко усвідомити, що земна життєва дорога нашого земляка закінчилася так рано. Зосталися сиротами сини, овдовіла дружина, ніколи не відчують теплих обіймів дідуся онуки. Україна втратила захисника, який боровся за неї хоробро, який віддав країні всього себе. Схиляємо голови перед подвигом краянина! Спи спокійно, Герою!
Олександр ПРИЙМАК.
