Після 24 лютого багато людей, тікаючи від вибухів бомб і снарядів, полишили свої домівки і подалися шукати прихистку у спокійніших куточках України. Для вимушених переселенців із Лисичанська Сергія Федоровича Логвінова і зовсім незрячої Тамари Степанівни Малюти таким стало село Піщане. Цивільне подружжя нині обживається у старенькій хаті. І хоч за невеликий проміжок часу ще не зовсім призвичаїлись, зате переваги, кажуть, відчули вже. Ця місцина підкорила їх чистим повітрям, власним подвір’ям, можливістю споживати екологічні продукти і насолоджуватися чаруючим лісом з усією його красою і величчю.
У біді не зосталися самотні
Сергій Федорович і Тамара Степанівна познайомилися в центрі реабілітації незрячих у Києві ще у 2014 році. Через втрату зору люди з інвалідністю проходили курс психологічно-практичної, соціально-побутової та трудової реабілітації. На момент зустрічі зі своєю половинкою пан Сергій втратив повністю зір, натомість пані Тамара в буквальному сенсі ще могла розгледіти в ньому свого майбутнього супутника, який вселив у неї віру в життя, а згодом усіляко підтримував у найскладніші моменти відчаю. Та кілька років по тому пані Тамара втратила здатність бачити світ назавжди, тож тепер лише чоловік допомагає їй жити в темряві, є опорою і надійною підтримкою.
— Сергій у 2016 зробив операцію на очі і, на щастя, зір до нього повернувся, — розділяє радість чоловіка Тамара Степанівна.— Я ж, натомість, через пришестя росіян у 2014 році на землі Сходу України дуже переживала, далася взнаки і стара травма, тож, очевидно, на фоні стресу осліпла остаточно. Попри те, що Сергій є уродженцем Ковеля, по завершенню реабілітації вирішили поїхати на спільне проживання до мене в Лисичанськ. У квартирі на останньому поверсі п’ятиповерхівки без ліфта ставало дедалі складніше почуватися повноцінно. Через травму ноги півтора року не спускалася додолу. Останнім часом лише на балконі дихала загазованим повітрям, а тут ще й війна увірвалася несподівано в рідне місто. Не ставши чекати, доки фронт прийде до нашого міста, ми поїхали до родичів чоловіка у Ковель. Я безмежно вдячна долі, що подарувала мені зустріч із Сергієм, який, до речі, є молодшим за мене на одинадцять років.
Не міг миритися з менталітетом більшості східняків
Якщо у 2014 році так званих російських визволителів-путінців чекали майже 99 відсотків населення Лисичанська, розповідає Сергій Федорович, то на момент повномасштабної війни — близько вісімдесяти. Відтоді за проросійську пропаганду ніхто не був покараний, а місцеві неприховано продовжували демонструвати свою позицію зрадників та сепаратистів. З початком вторгнення рашистів деяка частина населення покинула місто через небезпеку окупації. Втім симпатики росії залишилися чекати її на місці. Це переважно люди старшого віку, які ще пам’ятають радянські ціни на ковбасу. У переважної більшості цих «ждунів» (так називають прихильників русского міра) родичі, діти проживають в росії. Тож, піддаючись впливу пропаганди, схиляють на свій бік і найближчих родичів, котрі проживають в Україні.
— Я коли приїхав на схід, мене не переставали дивувати ці люди, — ділиться негативними враженнями пан Сергій. — На кожному кроці хочуть тебе обманути, покепкувати, навіть у найтепліших стосунках переважає власна вигода. Не дочекаєшся допомоги і від тих, кого вважаєш близькими друзями. Дивний факт, але, до прикладу, за комунальні послуги у всьому під’їзді сплачували лише три власники квартир і влада при цьому не вживає жодних заходів, натомість електроенергію і газ боржникам не відмикають. Допускаючи таке свавілля, люди аргументують неоплату за комірне проживанням в межах прифронтової зони. Мешканці окупованих із 2014 року територій, окрім російської, отримували українську пенсію, насміхаючись з нашої влади, яка буцімто продовжує забезпечувати людей усіма соціальними гарантіями. А про українські традиції взагалі годі щось і казати! Там не знають, що таке щедрувати, колядувати, тим часом найбільші свята для них — це першотравень замість Великодня чи Різдва Христового. У лексиконі східняків слово гривня відсутнє повністю. Українську валюту вони називають не інакше, як рубль і це стосується усіх без винятку людей. Ніколи більше туди не повернуся, — переконує Сергій Логвінов.
На Поліссі підтримали переселенців як рідних
Забезпечувати гідні умови проживання для подружжя переселенців взявся похресник Сергія Федоровича — Андрій. Він із другом облаштувавав для гнаних долею людей сільську хатину.
Вправно орієнтується в нових умовах незряча господиня. Пані Тамара без особливих зусиль може приготувати їжу: шаткує капусту, смажить котлети. Вміє і голці з ниткою знайти застосування.
— Сільське життя може мати усі міські вигоди. Хлопці повністю облаштовали ванну кімнату з санвузлом та пообіцяли ще привезти нам пральну машину, деякі меблі, за що ми їм безмежно вдячні. Крім того, наші доброчинці запланували збудувати терасу для зустрічей з друзями за чашкою кави, переобладнавши для цих потреб стару дровітню. Та коли розповідаю своїй доньці про умови, що для нас безкоштовно створили, і теплий прийом, нову побутову техніку, їжу, що несуть односельці звідусіль, то вона каже, що таке буває лише у казці. У моєму житті нарешті розпочалася біла смуга. Тут, у Піщаному, ми пізнали справжню доброту людей. Такими щирими, уважними і безкорисливими можуть бути лише українці, — поділилася враженнями Тамара Малюта.
Леся МІНІБАЄВА,
село Піщане.
Фото автора.
