У темряві згаслого вечора 31 травня Камінь-Каширщина зустрічала полеглого в бою земляка Валентина Адамовича Карпіка із Підріччя, який восьмий рік мужньо захищав терени України від російського агресора. Першими вийшли на вулиці вклонитись Героєві жителі Сошичненської громади, коридором пошани провели бійця у Камені-Каширському, Раків Лісі, Бузаках, Краснилівці… З великим смутком й плачем зустрічали воїна у його рідному селі. Уквітчаним шляхом, який односельчани навколішках освічували ліхтариками й телефонами, у похоронному кортежі господар востаннє дістався свого, тепер вже спорожнілого, обійстя…
Виріс Валентин із сестрою та двома братами у Підріччі. Життя розкидало рідню по світу, але сам він зостався у батьківській хаті. Закінчивши школу та Камінь-Каширське ПТУ, відслужив два роки «строчку» у Білорусі.
Намагався заробити якусь копійчину, почав їздити на сезонні роботи. Там і зустрів своє кохання. Одружилися Валентин із Валентиною символічно – у День Св. Валентина, Бог подарував їм сина та донечку. Хоча доля розпорядилася так, що з дружиною розлучилися, проте зберегли теплі стосунки, проживали у сусідніх селах. Чоловік поважав матір своїх дітей та її нову сім’ю, любив і піклувався про своїх нащадків, допомагав як міг, навідувався до них.
У 2015 році Валентина мобілізували до ЗСУ у 17-ту окрему танкову бригаду. Пізніше раз за разом він йшов захищати державу уже за контрактом: у складі то 14-ої ОМБр, то 24-ої бригади. Так на бойових позиціях і застав широкомасштабну війну. Отримав чимало нагород за відвагу та мужність, але ніхто вже не дізнається де, коли, скільки й за що конкретно. Про свій бойовий шлях рідко комусь щось розповідав. У 2022-ому був старшим механіком-водієм САУ у 24-ій ОМБр. Цінувався як спеціаліст вищого рівня, користувався повагою серед військовослужбовців. У лютому-березні настільки безперервно й відчайдушно вів бій, що навіть обморозив ноги на самохідній артустановці.
У запеклих боях із рашистами у середині травня отримав поранення. Попри необхідність реабілітації вирішив у госпіталі не затримуватись, а якомога швидше йти назад на передову на поміч своїм побратимам. За офіційними даними 29 травня поблизу Врубівки, що на Луганщині, його не стало… Внаслідок ворожого артобстрілу отримав чергове поранення, яке виявилось несумісним із життям… Йому було всього 50 років.
«Це був справжній воїн. Недавно, полишаючи госпіталь, заїхав в рідне село. Казав, що нема часу проходити повне відновлення, мусить вирушати на війну, бо там у самому пеклі лишились одні його «діти», треба їх підстрахувати. Так називав своїх ще зовсім молоденьких бойових товаришів. Був впевнений, що пройде з ними війну до переможного пострілу. Тоді ми бачили його востаннє. А через тиждень отримали звістку, що він загинув. Постійно давав нам, матерям, настанову: «Я і такі як я за вас воюватимемо до останнього подиху. А молодим, юнакам треба сім’ї створювати, дітей народжувати»… Досі не вірю, що його уже нема. В уяві він ще прийде до своєї хати, де останніми роками проживав сам, завершить прибудову, викопає омріяний ставочок й дочекається онуків, рибалячи з якими, буде розповідати про свої воєнні подвиги», – говорить про свого відважного кума Раїса Приймак.
Не може повірити, що так рано не стало батька, й донька Анна. Він назавжди лишиться у її пам’яті татом, який пригорне та пожаліє, який вечорами з Умкою на лавці заводитиме «Ой, смереко…» (навчив собаку співати дуетом), який грає з друзями у футбол, який мріє придбати «гольфа» й їздити з собакою на рибалку та по гриби, який в екстремальних умовах будь-де вміє добути воду чи сік з дерев для своїх бійців.
«Він завжди нас підтримував й цікавився справами. Був дуже чуйним та щедрим. Коли приходив з війни, то всіх родичів і друзів задаровував подарунками. Бо такі приємні миті, вважав, будуть доброю згадкою для кожного…», – каже Аня, ще досі не усвідомлюючи, що справді поховала батька. Для неї він назавжди живий!
І хоча, як розповідав Валентин Карпік односельчанам, за життя не надто був релігійною людиною, проте на війні навіть атеїсти здатні щиро увірувати в Бога. Часто відчував молитовний захист та ангельське крило в бою. Бувало мав навіть пророчі сни. Завжди дякував за підтримку всім церквам та молитовним домам, а волонтерів називав супергероями наших часів.
1 червня Валентина з усіма почестями поховали на кладовищі рідного села. Прибули люди звідусіль, приїхали військовослужбовці, представники органів влади та духовенства. Як рідного сина оплакувала його колишня теща, якій ніколи не забував принести гостинці, як приходив у відпустку. А вона, в свою чергу, оснащувала його в дорогу домашньою консервацією. Не міг стримати сліз швагро-військовослужбовець, якому був за брата. Боліло всім, хто його знав…
«Це мій хороший односельчанин та колишній сусід. Доброти у нього вистачало на всіх… Наші діти росли разом, були однокласниками. Внутрішня веселість Валентина, постійна посмішка на обличчі та слова підтримки потребуючим викликали повагу та прихильність оточуючих. Як досі чую його підбадьорююче «все буде добре!». Його знали не лише в Підріччі, але й сусідніх селах. Багато кому помагав. Але найбільше вважав корисним себе саме на фронті, бо був досвідченим у військовій справі. Хотів навчити молодших. Мав загострене почуття справедливості та братерства. Там, на війні, у нього з’явилась ота дружна чоловіча родина. Він віддав життя за нас всіх, хоча любив цей світ й ще не спішив його полишати… Хай Господь упокоїть його душу й прийме у Царство Небесне! Не забуваймо його та молімося за нього. Щирі співчуття рідним…», – говорить настоятель місцевого храму отець Олександр Жовнір, який очолив чин заупокійного відспівування полеглого бійця.
Любомир БРОШКО.
