Євгенія Кузьмич із села Піщане ніколи не бачила, як виглядає її невістка. Хоча проживають вони на одному подвір’ї. А та, в свою чергу, ніколи не чула голосу своєї свекрухи. Не знає, як звучать слова його неньки, й син Сашко…
У Піщане привела вчительська стежина…
Минуло уже понад 30 років, як згасли барви світу для Євгенії Петрівни – підступна глаукома закрила очі пеленою й занурила їх в суцільну темряву. З 1986 року, після вибуху на Чорнобильській АЕС, відчула перші прояви захворювання, через що пішла на пенсію з улюбленої роботи. До цього 25 років вчителювала у Піщаному й була однією з перших, хто в селі науку передавав.
«Було дві зміни. Вдень дітей вчили, було 8 класів. А вночі приходили дорослі, переважно ті, хто обіймав якісь посади й повинен був вміти працювати з документами. При лампадках сиділи. Я була спеціалістом молодших класів, але викладала спочатку німецьку, потім російську, а згодом українську мову. Сама хотіла в цей край, але в Стобихівку. Проте там не знайшлося місця для мене, тож пішла в Піщане. Тоді це село було ще невелике, люди бідували більше, ніж в моєму рідному селі. А тепер як гарно розбудувалося все!», – пригадує уродженка села Ситовичі (колись Маневицького, а тепер Ковельського району), яку професія привела на Камінь-Каширщину.
Поріднилися молоді люди, позбавлені дару мови
Так Євгенія вийшла в селі заміж й назавжди оселилася на цих просторах. Народила трьох діточок – двох донечок та сина. Інфекція у п’ятимісячному віці позбавила її наймолодшу кровиночку – Сашка – слуху. Хоча народився хлопчик повністю здоровий. У Володимирі він закінчив спеціалізовану школу, тож «грамоту» має. А ще чудово розуміється в електриці й механіці. Хороший з нього й кухар, вміє приготувати практично все. Навіть у навчальному закладі його часто кликали на допомогу кухарі. 15 років тому доля випадково звела його із на 7 літ старшою Лесею. Жінка також глухоніма, в дитинстві втратила слух внаслідок травми – впала головою у бочку.
«О, вона роботяща! Не знала нашого села, а з першого дня в ліс по ягоди пішла сама. На город сама їде. Кошики з лози плете. Килимки в’яже. Вже пороздавала майже все людям, нема особливо що й показати. Спочатку вони трохи жили у неї, на Рожищенщині. Уже два роки тут мешкають. Розділили ми хату навпіл, облаштували прибудову й окремий вхід, щоб сім’ї не заважали одна одній. На одні двері живуть син з невісткою, а на інші – я з дочкою та онуком, які повернулися до мене з Києва», – пояснює головна господиня обійстя.
Головним комунікатором між незрячою мамою і глухонімою невісткою є син Сашко
Лесі у день візиту журналістів до родини вдома не було, саме поїхала на малу батьківщину у справах. Сашко без неї потрапляти на шпальти газети відмовляється. Читає по губах та жестах, що каже мати. У відповідь мугикає впізнавані навіть незнайомцеві склади слів, з яких Євгенія Петрівна розуміє позицію 50-річного сина й не наполягає на своїй думці. Це дивовижний симбіоз спілкування. Хоча невістку, каже, так добре розуміти їй не вдається.
«Ой, як діти не хочуть, то мене сфотографуйте з невістчиними кошиками», – каже Євгенія Петрівна, пальцями читаючи на них візерунки. Треба ж гарніші вибрати, щоб прорекламувати на весь район! І також зауважує: знімкувати треба так, щоб було видно ще й її модні тапки. Аби нащадки колись побачили, який фасон у наші часи був. Окрім улюбленого взуття має жінка й двох пухнастих друзів для посиденьок на лавці – рудих котів. Любимчика Рижика відрізняє навіть на дотик й кличе на фотосесію. Той охоче відгукується на голос господині й справно позує поряд з нею.
Друга війна потривожила душу бабусі
«Хочу діждатися перемоги, а потім вже не шкода й вмирати! – підсумовує жінка у свої 82 роки. – Ніколи не думала, що застану ще одну війну. Другу світову пам’ятаю фрагментами, бо ще дуже мала була, може 3-4 роки мала. Як нині бачу: тато садить нас із сестрами на воза й везе геть з села. Бо вже німці близько! Переїжджали ми велику річку (ймовірно Стохід), аж поки не заїхали у Казенний ліс. Там жили довго, більше місяця. От не згадаю, як ми спали. Певно, землянки з дерева й моху зробили. Але ми не самі були. Дуже багато людей ходило, мабуть із Іванівки та Троянівки також. А моя старша сестра, 1924 року народження, тихцем бігала в село нам по харчі. Її не чіпали німці, якщо й бачили. А от двоюрідного брата з товаришем (були вже підлітками) під час походу за їжею розстріляли, бо подумали, що то партизани. І дуже всі плакали за ними. І ми плакали. Це перша втрата воєнна для мене була», — не без болю й тривоги розповіла старенька і на мить похмурніла, задумалася, наче ще щось хотіла відшукати у закапелках своєї пам’яті.
Але це не єдиний біль, який тоді пізнала маленька дівчинка. Повернувшись в село, батька забрали на фронт. Він поліг під Варшавою. Про це Євгенії одразу не скажуть, лише з часом довідається вона про його долю. Лишилися доньки самі з матір’ю хазяйнувати, помагали родичі обробляти город. Дівчата навіть навчилися справно косити. Було нелегко, зате мали що їсти. Але були й такі люди, які голодували. Також у їхній домівці поселилася сім’я, хата якої при бомбардуванні згоріла. Сусід, в свою чергу, плакав за скринею з зерном, яку закопав. Та хтось знайшов його схованку. Не було тепер що посіяти…
Здобувати науку пішки ходила у сусідні села
З часом життя налагодилось. Зі сходу України прислали вчителя Коваленка, який викладав початкову шкільну програму. Потім юна Євгенія ходила у сусідні села, поки не закінчила всі 10 класів. Здобула освіту в Луцькому педколеджі…
От уже другу війну застала Євгенія Петрівна. І десь навіть трохи тішиться, що фізично не може бачити тих страхіть та знущань рашистів, про які чує з новин. Жахається, що буде, якщо вороги сюди прийдуть. Навіть німці були порядніші… А поки насолоджується тишею й мирним небом на своєму подвір’ї, вслухаючись у спів пташок. Онук Микола асистує їй, якщо треба щось принести бабусі чи кудись відвести її, інколи передає словесну пошту рідним, які пішли подалі.
«Дочка Наталія, що зараз зі мною мешкає, також закінчила педучилище, дошкільне відділення… Десять років пропрацювала в Раків Лісі, потім вийшла заміж і поїхала в Київ. Також мала проблеми із зором. Її оперували. Так склалося, що чоловік помер. Інша донька, Оксана, яка в Піщаному проживає, також поховала чоловіка. Живе з сином, моїм внуком, Сергієм. Ну а доглядає мене онук Коля. І палку, і хустку мені шукає, і їсти принесе. Він дуже грамотний! Закінчив «міжнародника» у Луцьку, знає декілька мов», – тішиться головному своєму життєвому надбанню Євгенія Кузьмич. Заодно розмірковує, чи вдасться цьогоріч зібрати добрий врожай. Бо таки, як на їхню сім’ю, посадили немало городу… Адже, запевняє, важливо ж, щоб голоду не було! А ще – аби рідні були здоровими та завжди поверталися живими додому! Це головне!
Любомир БРОШКО.
Фото автора.
Село Піщане.
