Світлана та Володимир Озерови, а також їхні діти та онуки приїхали сюди із містечка Сватове. Це було у перші тижні війни. Кажуть, до останнього сподівалися, що їм вдасться мирним шляхом відстояти своє місто. Але коли ця надія розтанула, виїхали з нього.
На Волинь потрапили зовсім випадково. Втім не шкодують, що доля їх закинула аж сюди. Бо люди дуже гарно прийняли та постійно турбуються про них. Тож Великодні свята відсвяткували і з пасками, і з крашанками.
«Із 2014 принципово
почала спілкуватися українською»
Сватове – єдине містечко в Луганській області, де ніколи не піднімався російський прапор. У 2014 році, коли сепаратисти займали Слов’янськ і Луганськ, ні влада, ні місцеві люди його не здали та організували місцеву самооборону. Тоді у числі тих активних, проукраїнськи налаштованих, сватівчан були й Озерови.
І пані Світлана, і її чоловік народилися та виросли у цьому місті. Тут вони навчалися, будували своє життя і бізнес. І все своє майбутнє бачили у Сватовому. Але лише в українському Сватовому. Тож ще у 2014 році разом з більшістю сміливо заявили про те, що бажають, аби тут була Україна, а не росія чи якась ще ЛНР.
«Нашим людям тоді вдалося залишити місто українським. Після цього у своєму магазині я принципово одразу почала обслуговувати покупців лише українською мовою. Спочатку було багато дивувань. Ті, хто мене не знав, казали: «Ви, навєрноє, с западной Украіни». Ті, хто знав, казали: «Видєлуєшся». Кожен сприймав по-своєму. Але моя позиція була і залишилася дуже принциповою: ми ж живемо в Україні, я не обслуговую іноземною, ви мене розумієте, тому хочете сприймайте, хочете не сприймайте. Так, були сварки, деякі покупці навіть вимагали, щоб я переходила на російську. Але потім всіх попустило, і згодом звикли», — пригадує пані Світлана.
Сьогодні вона каже, що якби така принциповість була у всіх, та ще й з перших днів незалежності, то імовірно, цієї війни можна було б уникнути. Проте мові чомусь не надавали значення. А тепер, мовляв, свою Батьківщину мусимо зі зброєю відстоювати.
Виступали проти «руського міра» на мирних мітингах до останнього
«Ми не думали, що мова — це настільки важливо. Ми не цінували того, що мали. І навіть я не вірила до 24 лютого, що в теперішній час реальними можуть бути бомбардування, ракетні обстріли всієї держави», — аналізує Світлана Озерова, чому ж так сталося, що їй, корінній сватовці, доводиться шукати прихистку через свою позицію аж на заході України.
Озерови змушені були покинути свої домівки, бо знали, що якщо російські війська зайдуть у їх місто, то противників «руського міра» знищуватимуть у першу чергу.
«Із початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, з перших днів загрози окупації міста, наші місцеві люди виходили на мітинги та заявляли, що Сватове – це Україна. І кілька разів нам вдалося вигнати окупантів. Наші чоловіки долучалися до нічних патрулювань разом із поліцією, щоб не відбулося захоплення міста вночі. Але 8 березня сюди все ж прийшли озброєні люди з військовою технікою. Тому цього дня мітинг був востаннє мирним. Ще вночі все було спокійно. Чоловік повернувся з патрулювання, я пішла на роботу в магазин, аж тут телефонує подруга і каже, що окупанти в місті. Я залишила магазин на продавців і побігла на мітинг, де вже збиралися всі активісти», — розповідає Світлана.
Жінка зауважує, що на той момент озброєні люди повністю зайняли головну вулицю і вже нікого не пропускали. Але деяким активістам вдалося пробратися так би мовити в «епіцентр». В тому числі й Озеровим.
«У мене був такий порив, що я, не відчуваючи ніякого страху, вибігла і почала розмовляти із тими бійцями. Вони казали: «Зупиніться! Будемо стріляти!». Я відповідала: «Будь ласка, я в своєму місті, без зброї». Не стріляли. Я підійшла. За мною залишалися люди. Почала з ними розмовляти російською, просити, щоб залишили Сватове. Молоді хлопці, яким я годилася в матері, готові були почути. Це помітив їхній командир і став між нами та не дозволив спілкуватися. Сказав, що треба чекати головного, бо вони не можуть вирішувати. Я повернулася до людей, а з озброєними військовими продовжила розмову наша пані мер. Коли прибув головний, сказав, що ми тут залишилися єдиною проукраїнською точкою, а цього більше терпіти не будуть, почнуть стріляти», — пригадує наша співрозмовниця.
Коли ж, за словами жінки, вона побачила, як низенький чоловік, який був у касці і зі зброєю, почав «стрибати» і заявляти, що він цілих 8 років з нетерпінням чекав, коли ж візьмуть Сватове, стало зрозуміло, що мирних жителів бойовики дійсно готові просто розстрілювати. Тому після мітингу Озерови одразу відправили дітей в село, а самі наступного дня також виїхали. А за кілька днів пізніше ЗМІ повідомили, про поранених на черговому мітингу та викрадених.
«Ми їхали в Україну»
Таких проукраїнських сімей, які змушені були залишити свої домівки, щоб не отримати кулю за свою позицію, було багато. Але їхали вони з міста, бо розуміли, що в цій ситуації їхня смерть нічого не вирішить.
«Я не боюся померти, але віддати своє життя готова за щось. Щоб це не було марно. У тій ситуації ми розуміли, що, коли залишимось, нас вб’ють, але від цього нічого не зміниться. Тому зібралися поспіхом та поїхали. Багато чого не взяли, хоча тривожні валізки були наготовані з першого дня війни на всяк випадок. Але головне взяли кота. Він довго та наполегливо не погоджувався нікуди їхати, тож змушені були залишити його у знайомих. А ми з чоловіком та наші діти з сім’ями попрямували просто в Україну. Куди їдемо, не знали. Розуміли, що ми на своїй землі, і відчували, що в Батьківщині знайдемо своє тимчасове місце», — каже пані Світлана.
Вона зауважує, що було боляче на душі залишати своє місто, яке цього разу не вдалося відстояти, але з вірою в те, що невдовзі його відвоюємо, все ж поїхали. Крім того розуміли, що їх обов’язково шукатимуть.
До комендантського часу доїхали до Дніпра. Там знайшли житло спочатку на ніч і думали залишитися, але коли наступного дня місто обстріляли, вирішили прямувати далі.
«Я як педагог розуміла, що обстріли, бомбардування можуть дуже травмувати дитячу психіку, тому нашим завданням було відвезти внуків, 5-річну Ксюшу та 8-річного Мішу, подалі», — розповідає жінка.
Тому, коли обставини склалися так, що одні знайомі були без авто, але теж їхали подалі від окупантів, погодилися їх підвезти і всі опинилися на волинському Поліссі.
Розмовляти українською вчаться усі
Камінь-Каширщина зустріла цих тимчасових переселенців привітно і гостинно. Як каже пані Світлана, жителі села Клітицьк, де зупинилася родина, принесли харчів, дещо взяли з гуманітарної допомоги, тож потрохи обживаються. Старший син із сім’єю тим часом уже знайшов житло у Камені-Каширському, невістка працевлаштувалася. Життя продовжується, і думки лише про перемогу та про повернення в українське Сватове.
«У 2014 році нам вдалося відстояти своє місто, бо ЗСУ були в нас. А тепер навіть нашу тероборону перекинули на захист обласного центру. Тому озброєним оркам не могли протистояти. Але віримо, що окупували вони наше місто тимчасово. Україна його поверне і більшість його жителів цього з нетерпінням чекає. Дехто всі ці роки і на окупованих у 2014 році територіях чекає звільнення. Як от моя кума. Вона вчителька математики. Розповідає, що, коли сепаратисти встановили свою владу у їхньому населеному пункті, ліквідовували все, що нагадує про Україну. Усі підручники українською просто знищували. Тож вона ховала ті, що мала, з надією, що колись все ж будуть потрібні», — зі смутком розповідає Світлана Озерова.
До речі, сьогодні вона зауважує, що тепер в українськомовному середовищі внуки та й дорослі члени їхньої родини більш активно збагачують свій український словниковий запас. Зокрема, Михайлик індивідуально займається з вчителькою і йому дуже подобається.
«Онук дистанційно вчився і в своїй школі, але коли орки окупували Сватове, вони звільнили всіх працівників гімназії і сказали, що ті мають заново працевлаштовуватися. Наскільки мені відомо, 30 педагогів на чолі з директором цього не стали робити», — констатує співрозмовниця.
«Стала на облік у військкомат і чекаю своєї черги»
Так, Озерови на Камінь-Каширщині уже два місяці. За цей час не пропустили жодної новини про рідне Сватове. Кажуть, зателефонувати туди не можуть, але зв’язок підтримують. У місцевих, мовляв, постійно перевіряють телефони, щоб ті не спілкувалися з Україною. А в проукраїнських активістів влаштовують обшуки.
«Нашу оселю вже чотири рази обшукували. Це знаю від квартирантів, що поселилися в нас. Ті люди втікали з території, де ведуться запеклі бої. Їхнє житло розбомбили і вони через фейсбук шукали прихистку. Тож, побачивши їхнє оголошення, запропонували своє житло та дозволили користуватися речами. Ми виїжджали в зимовому одязі, а вони взагалі в чому були. Жінка лише в спортивному. З ними часом списуємось і вони розповідають, що приходили російські спецслужби та все нишпорили. Розповідають, що багато що забрали з дому: документи, які ми забули, комп’ютер, ноутбук, побутову техніку…», — перелічує Світлана вже очевидні втрати.
Та за цим не жалкує. Каже, головне, що всі живі, а за Україну ще поборемось. Як тільки Озерови приїхали на Камінь-Каширщину, чоловік та сини відразу стали на облік у військкоматі. Це зробила і жінка, як тільки оговталася після всього.
«Всі дивувалися, що я не військовозобов’язана і стаю на облік. Я ж не витримала бути осторонь, не могла дивитися, як гинуть молоді люди. В мене є діти, онуки – вони повинні жити. А я можу віддати своє життя заради перемоги. Тож пройшла медкомісію і чекаю, коли мені зателефонують, тобто своєї черги», — зауважує пані Світлана.
Наразі вона продовжує вивчати психологію. Каже, у цей непростий час, вочевидь, роботи для психологів буде багато. Але разом з тим продовжує мріяти, що невдовзі повернеться у мирне українське Сватове. Адже там залишилися батьки, там чекає їх кіт. Там їхній бізнес. А тому на свій день народження, який буде у червні, уже запросила друзів додому.
Тетяна ПРИХОДЬКО.
