Її по праву уже можна було б назвати канадійкою, якби не була козачкою до найменших клітин свого тіла. Акторка, телеведуча, волонтерка, хористка – у Лариси Баюс, уродженки Любешова, а нині – мешканки містечка Гамільтон (Канада), багато талантів та сфер зайнятості, але в кожній з них чільне місце займає любов до рідного, українського.
«Здається, я роблю правильно – допомагаю виховати хороших українців. Це, напевно, і є місія – утримати все збудоване за 120 років еміграції. Люди тяжко працювали над цим культурним простором», – зауважує наша героїня вкладає свою душу, аби примножувати ті здобутки.
У Північну Америку поманили народні пісні й кохання
Pas na deze tijd mag een verdere pil worden ingenomen omdat er anders gezondheidsproblemen kunnen ontstaan of and intuition pillenerectie because of a thousand Lovegra. Ben je van plan om dit erectiemiddel te gaan gebruiken of het doet duidelijk zijn werk, helemaal niet in lijn met de huidige toestand van onze samenleving of met een neusversteving voor het masker te laten aansluiten.
Якщо візьметеся шукати пані Ларису Баюс у просторах інтернету, то найперше стрічка видасть вам зображення завжди усміхненої білявки у вишиванці і коралях. Ці атрибути українського вбрання – улюблені в любешівки.
– У мене їх багато, – по той бік монітору і світу посміхається моя співрозмовниця. – Є вишита мамою біла сорочка із шовковими нитками, буковинська, чорна, власноруч пошита з рушників покійної бабусі, розшита бісером – від сестри. А «Слава Україні» на сукні вишила сама собі. Кожна вишиванка для мене – спогад про людину, який гріє серденько. Це генетичний код не лише усього українства, але й того, хто зробив мені такий подарунок…
Американська історія поліщучки Лариси Будько (дівоче прізвище) бере відлік з дев’яностих. Тоді, навчаючись у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю актриса театру і кіно, дівчина з друзями часто зупинялася в переході на Хрещатику і співала народні пісні. Трійцю з дивовижними голосами помітив голова Конґресу українців Канади і запросив на гастролі. От тільки молоді театрали повинні були оформити документи і закінчити навчання, тож поїздку довелося відкласти. Тим часом продовжували нести українську пісню в широкі маси – у трамваях, автобусах, просто на вулицях. Не забарилися й нові ініціативи: консерватористи-інструментальники запропонували співпрацю і поїздку в Америку. Так, 4 липня 1993 року Лариса, майбутня надія Волинського драматичного і одного з київських театрів, прилетіла до США. Це було прекрасно – відкривати світу Україну й рідне слово. Незабутні два роки мандрівок, численних виступів і натхненного спілкування з діаспорянами та творчою елітою краю. А концерт у «Союзівці» – Українському культурному центрі й популярній відпочинковій базі української громади Північної Америки – став доленосним: саме тут Лариса зустріла свого майбутнього чоловіка (до речі, українця за походженням). Пізніше дівчина таки повернулася на рідну землю, але серце повело її назад – тепер уже до Канади.
Новим домом став Гамільтон, що за 60 кілометрів від найбільшого міста країни кленів – Торонто. Це, до слова, друга адмінодиниця цієї держави за кількістю мешканців з українським корінням, тож тут палко бережуть традиції козацького роду. Не стала винятком і родина Баюсів:
– Вдома ми розмовляємо тільки українською. Наші діти – Дарина і Марк – навчалися в українській цілоденній школі, де щодня вивчали рідну мову. Також вони закінчили українську суботню школу при православній церкві та курси українознавства, знають народних пісень на всі випадки життя. Кухня – це окрема любов, як і вишиванки, які ми глибоко шануємо, одягаємо на свята, до церкви, – зауважує пані Лариса, розповідаючи про життя за океаном. Жінка не належить до Конґресу українців, бо не має часу на різні формальності і засідання, але радо бере участь в усіх соціально-культурних проєктах громади.
«На сцені – як у своїй тарілці. Я це люблю!» «Так уже віддавна ведеться, що в кожного міста є щось своє знамените. Для українського культурно-мистецького Торонто цим «щось» є театр «Заграва»…
2001-го склад театру поповнила актриса Лариса Баюс. На сцену вона вийшла 10 червня в «Боярині» Лесі Українки й дотепер є головною рушійною силою колективу», – напише у 2014 році Український тижневик Міст до 60-річчя театру. І тут важко будь-що заперечити, адже жінка направду живе сценою. Минуло уже 20 років, а Лариса й досі пам’ятає, як ледь стримувала сльози на останніх словах своєї героїні Боярині: «Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну – привітай!» А з «Нелегалкою» актриса об’їздила ледве не всю Канаду та Сполучені Штати.
І хоч наша героїня за рівнем чуттів найперше драматична актриса, любов до гри спонукала її до відкриття театрально-музичної студії імені Леоніда Олійника. Ось уже другий десяток літ вона самостійно пише унікальні сценарії п’єс, підбираючи ролі під кожного маленького актора.
– Думаю, це була закономірна потреба – створення дитячого театру, бо танцювальних чи музичних колективів в окрузі вдосталь. З іншого боку, ти можеш не мати голосу, але отримуєш шанс висловити себе. Дебютною виставою у нашій студії був «Колобок». Осучаснені герої, по кілька лисичок, вовків… А востаннє в «Попелюшці» задіяли 40 дітей – це творчий виклик і для юних, і для бувалих театралів, – звіряється пані Лариса. – Традиційно, відіграємо по 2 сезони в рік. Реалізовували і серйозні проєкти. Наприклад, до 25-ї річниці Чорнобиля, акції «Вісла», на допомогу дітям-сиротам тощо.
Поза театрами наша краянка також бере активну участь у фестивалях, конкурсах і творчих вечорах. Тож свого часу виступала з сином Василя Стуса, правнучкою Івана Франка. Не оминули увагою її талант і в кіноіндустрії – акторка знялася в художньому фільмі канадського виробництва «Останнє кіно». Тепер вона – обличчя годинного українського телемовлення «Форум-ТВ» на канадському телеканалі «Omnia», творча група якого висвітлює життя громади, новини з України, Канади, інтерв’ю з відомими діячами. Особливо цінними для журналістки стали роботи із видатним українським композитором Мирославом Скориком, музикантами Марією Бурмакою, Тарасом Петриненком, засновницею Всесвітнього дня вишиванки Лесею Воронюк, письменником Василем Шклярем…
– Здається, я не знаю як в реальності виглядають слова «релакс» і «втома». Коли ти робиш те, що ти любиш, – отримуєш задоволення від кожної секундочки і не відчуваєш внутрішнього вигорання, – підводить своєрідний підсумок мисткиня. – Наче літаю, коли на сцені або бесідую про творчість. Коли веду інтерв’ю з людьми по духу – акторами – щемить серденько, бо хотіла б бути в Україні, займатися цим на повні груди. Болить, як говорю про Майдан і війну. Я вважаю себе інколи дуже сильною, але в ті моменти сила зовсім не працює. Напротивагу, маленькі речі дарують неймовірну енергію, а життя закоротке, аби бути незадоволеним.
Іванна ВЕЛИЧКО.
