24 серпня минає 30 років відтоді, як український народ волею тодішньої Верховної Ради утвердив своє право бути господарем на своїй землі. Скільки ейфорії було тоді, патріотичного піднесення, оптимізму і віри у власні сили! Маючи таку багату країну, такий працьовитий люд, здавалося, що нам під силу будь-які завдання. Але вляглися мітингові патріотичні пристрасті, розвіялася ейфорія і всі почали усвідомлювати просту істину: слова і діло — різні речі.
Зорієнтувавшись у ситуації, невеличка купка людей, переважно з компартійного і комсомольського прошарку, зрозуміла здобуту свободу як вседозволеність. Тож, відкинувши такі людські чесноти, як патріотизм, честь і совість, добропорядність, ігноруючи потребу захисту і примноження національних надбань, почала швидко привласнювати все те, що створювалося десятиліттями.
Згодом на владні щаблі посунули люди без досвіду. Звідси і всі наші негаразди. Михайло Грушевський ще на початку ХХ століття говорив про тенденцію, що актуальна і сьогодні: “Біда України в тому, що нею управляють люди, яким вона непотрібна”. Однак це не означає, що нема тих, кому болить Україна. Але таких людей нинішня система, на жаль, відторгає.
Відтак Україна за 30 років своєї незалежності не створила сприятливих умов для розвитку підприємництва і фермерства, не підняла на належний рівень власні промисловість і сільське господарство, хоча серед пострадянських республік мала найліпші стартові умови.
А чого був вартий лише військовий потенціал. На час розвалу СРСР Україна отримала колосальний спадок: чотири загальновійськові та танкову армії, армійський корпус, три корпуси протиповітряної оборони, ракетну армію, важку бомбардувальну стратегічну авіацію, майже 900 танків, 1100 бронемашин, 1800 артилерійських систем, приблизно 4000 літаків та гелікоптерів і понад 2500 військових містечок. За інформацією Лондонського інституту стратегічних досліджень, станом на 1990 рік у військових сховищах та базах України як “НЗ” зберігалося озброєнь, техніки, пальномастильних матеріалів, продовольства, амуніції та іншого військового майна із розрахунку на мобілізаційне забезпечення 10 млн (!) осіб. Вартість зазначеного майна — майже 90 млрд доларів. Усе вкрадено. Порізано на брухт. Передано в дев’яностих роках Росії в оплату вічних боргів за газ.
Сьогодні куди не подивись, кругом розруха, народ доведений до відчаю, нужди. Отой хаос, що породився, дав майбутнім олігархам можливість за короткий час нечувано збагатитися.
У підсумку наш народ за роки незалежності втратив довіру до влади.
Відкриття ринку сільгоспугідь — найстрашніший злочин проти українців. Це тільки погіршить становище селянина, перетворить його на раба. Адже він через свою злиденність не взмозі купити собі шмат землі для сінокосу чи обробітку. Угіддя скуплять і свої глитаї, й іноземні, в яких є гроші. Продаж землі — це торговище нашою незалежністю. Бо немає держави в світі, де б під час війни продавали землю. Пращури віддавали за неї життя, захищали її від чужинців, як тепер боронять її наші воїни на Донбасі. А новоспечені можновладці, навіть не порадившись із народом, одним помахом руки так легко її продають.
Важкою недугою, що роз’їдає Україну зсередини, є корупція. Виявилося, що з цим ворогом важче боротися, аніж з окупантом на фронті. Тож розумні люди радять прирівняти корупцію до зради Батьківщини. Чи прислухається влада і зробить так, як борються із цим злом у Китаї, дже за останні десять років розстріляли 20 тисяч корупціонерів і стільки ж ув’язнили.
Не можна не згадати і про розв’язану Росією війну на Донбасі. Там щоденно гинуть наші бійці-герої. Доки це триватиме? Я вкотре повертаюся до порад мудрого Олеся Гончара, який у своєму нотатнику 16 червня 1993 року записав: “Донбас — це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі?Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу й ту зацькували… Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім’ю… А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж”.
Не дослухались, проігнорували, а тепер маємо те, що маємо. А неоголошена війна з Росією — це війна не з російським народом, а війна з кацапами, про яких так справедливо висловився Олександр Солженіцин: “Нет в мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рожденный в нацистской стране, вскормленный пропагандой нацизма, этот ублюдок никогда не станет человеком. У его страны нет друзей — либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать, убивать. За сохранение этого статуса Россией рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, качеством жизни своего народа”. А виродком кацапюрства, головним очільником нацизму Росії є її президент Володимир Путін.
За тридцять років незалежності в Україні так і не сформована стратегія розвитку держави. Нерозуміння шляху, яким прямуємо, на мою думку, пояснюється об’єктивним підгрунтям — в Україні нема консолідованого, політично згуртованого суспільства, спільного бачення ні минулого, ні майбутнього.
І сьогодні все залежить від Президента Володимира Зеленського і його монобільшості. Йому в нинішній час потрібно дуже багато трудитися, щоб виправдати довіру і надії, які поклав на нього народ України.
Чи виведе він Україну із затяжної руїни на шлях розквіту й добробуту? Чи наведе він лад і переможе корупцію, поборе рейдерство, судобезчинство, дасть можливість нормально працювати малому і середньому бізнесу, припинить кровопролиття на Сході держави — у цьому наші тривоги і надії.
Зі святом Незалежності, шановні краяни! З Днем народження країни!
