Коли прочитуєш список її навичок, оцінюєш рівень відповідальності і вклад в культурне й політичне життя держави, неможливо не гордитися, що це твоя землячка. І річ не стільки в обійманих посадах чи високих досягненнях, скільки в політичній волі і глибині особистості, бо саме такі люди формують гідну основу життя громади. Сказане вище дещо видається пафосним, але неймовірно правдиво характеризує уродженку Великої Глуші – нині керівницю проєктного відділу Українського культурного фонду Тетяну Лишневець (на фото), яка здійснює управління конкурсними програмами згадуваної держустанови, забезпечує реалізацію мистецьких проєктів і де-факто формує майбутнє українського культурного простору.
Тетяна — не тільки менеджерка державного рівня, але й фахівчиня з питань місцевого розвитку, транскордонного співробітництва, фандрайзингу (залучення ресурсів на реалізацію проєктів) і має понад 15-річний досвід з підготовки та впровадження проєктів міжнародної технічної допомоги з розвитку територій, посилення спроможності культурних інституцій, громадських об’єднань, органів влади, створення нової та модернізації існуючої інфраструктури.
Як дівчина з глибинки волинського Полісся стала ментором української духовності і знайшла себе теперішню – з перших вуст.
…Розмову ми розпочали не про столичні кабінети, а про батьківський дім. Бо ж, зрозуміла річ, кожен свідомий дорослий вибір – родом з дитинства. У тому, що головним середовищем у формуванні особистості є сім’я, переконана і сама Тетяна. Тож своїм моральним гартом вона перш за все завдячує татові, бо через нього стала цілеспрямованою, українофілкою, патріоткою, а в роки молодості – ще й націоналісткою. Ще з ранніх років за посередництва низки громадсько-політичних періодичних видань (які сім’я активно виписувала, аби знати, що відбувається в районі, області й на державному рівні) у неї з’явилося розуміння тісного зв’язку із суспільством і бажання бути частиною того активного суспільно-політичного, громадського життя. Так, з вихованням наша краянка увібрала увесь патріотизм і любов до батьківщини, тому що неодноразово вдома обговорювали ситуацію із прийняттям Незалежності України, перші вибори та інші не менш важливі речі. Це боліло і аналізувалося, тож до цього часу Тетяна Лишневець усвідомлює і передає своєму синові вагому роль таких особистостей як Левко Лук’яненко, Тарас Чорновіл у становленні і проголошенні державності. З-поміж усього іншого ці знання вплинули не лише на світогляд маленької дівчинки, найулюбленішим шкільним предметом якої була історія ХХ століття, як найбільш правдива, але й на уже дорослий вибір професії. Жінка переконує, що свідомо обрала політологію як те, що може бути актуальним, цікавим і визначальним для майбутнього. Бо з історією «ти вивчаєш уроки минулого, але не маєш можливості формувати майбутнє». Відтоді наша героїня впевнено стала на шлях поступу і боротьби за прогресивну державу
– Тетяно, Ви дещо окреслили, як формувався Ваш світогляд. Розкажіть, будь ласка, як розпочинали професійний шлях. Багато молодих людей за час навчання змінюють свій вектор руху. Ви ж, очевидно, навпаки переконалися у його правильності?
– Так. Роки мого студентства припали на період перших революційних змін в Україні – час Помаранчевої революції, учасницею якої я вже була. До того були студентські протести проти Кучми, і хоча ще була юною, до всього цього приглядалася і поділяла погляди. Знову ж, виховання. Тож цілеспрямована й активна, вже на другому курсі я почала працювати у громадських організаціях, а з третього, ще не маючи жодного офіційного документа про спеціалізацію, офіційно працювала у Луцькій міській раді на посаді спеціаліста 2-ї категорії управління міжнародного співробітництва та проєктної діяльності. З четвертого курсу – уже на керівній посаді. В цілому пропрацювала у цьому напрямі 9 років. Це був колосальний досвід.
– Але все ж прагнули змін? Бо між роботою у Луцькій міській раді і нинішньою посадою в УКФ у Вашому списку професійних досягнень чималий перелік, зокрема є досвід антикорупційної діяльності…
– З часом прийшло усвідомлення, що ти вже виріс і не маєш куди рухатися. А хочеться ж розвитку, активності, самовдосконалення, нових горизонтів і тем. Звільнилася і пішла займатися громадсько-політичним життям. Але потім зрозуміла, що й Луцьк вже тисне, робота не приносить того масштабу діяльності, який ти хотів би отримувати. Таким чином прийшло нелегке рішення переїжджати до столиці. Але ризик був виправданий, бо одночасно із стереотипами Київ – це місто можливостей, відкрите для сміливих і нелінивих працювати. Тут продовжила громадську діяльність – ми займалися регіональним, локальним розвитком, просували ідею створення відповідних асоціацій.
Побачивши, як несправедливо здійснюється регіональний розвиток, відбір і реалізація проєктів Державного фонду регіонального розвитку, у мені знову прокинувся борець за справедливість. Було прагнення перейти на іншу сторону і працювати там. Тож наступним періодом мого життя стала урядова громадська ініціатива «Разом проти корупції»: координувала заходи, що стосуються регіонального розвитку. І новий неймовірний досвід: з позицій локальної громади бачити і співпрацювати з установами, що формують державну політику, яка потім трансформується на місця. Звичайно, найцікавішою була співпраця з Міністерством культури і в сфері охорони культурної спадщини (що було близьким ще в Луцьку).
– Проте й далі шукали себе. Чим Вас привабив новостворений Український культурний фонд?
– Тим, що це була інституція нової формації світового зразка, яка гарантувала надання державної конкурсної підтримки на розвиток кращих культурно-мистецьких проєктів. Свого часу ми навіть мріяти не могли про державне фінансування культури, яка сприймалася як залишкова. Всі задуми, які реалізовувалися в Україні, були втілені за програмами Польщі, Німеччини, США, Канади… І тим, що зрозуміла: якщо ти хочеш змін, то маєш прийти в інституцію і просувати їх зсередини. Надіятися на когось — це добре, але береш довбню в свої руки і працюєш. Кожна людина, яка здобула знання і досвід, має використовувати їх для суспільного розвитку і спільного блага. І це один із основних моїх принципів у житті. Вагомий досвід управління проєктами, трандейзинг, транскордонна співпраця, локальний розвиток, проєктний менеджмент – всі ці речі мені дуже близькі і я вважаю себе найперше фахівцем проєктного менеджменту. Тож, коли УКФ з’явився, мене, як свідому громадянку України, переповнювала гордість, а потім я опинилася серед команди і зсередини почала будувати ці процеси. Тому що культура – це фундамент всього, базис для поштовху пошуку нових змін і реформ. І за ці роки нам вдалося неймовірне. Я не втомлююся казати, що УКФ – це найкраще, що сталося в культурі за роки незалежності. Думаю, так і надалі продовжуватиметься. Цей поступ складно потиснути. І є неймовірна гордість, що ти причетний до проєктів, які не просто розважають, а формують глибокі сенси в свідомості і зближують нас, українців. Це та нитка, яка все з’єднує і нівелює поділ, який підігрується в суспільстві. Бо Жадана слухають і у Львові, і в Харкові, Ліну Костенко як читають в Івано-Франківську, так і в Луганську. І це треба актуалізувати, показувати. Не буде розуміння глибинної культури цього рівня – ніякі великі концерти не сформують основи національного духу. Між іншим, також йдеться про додану цінність на місцях, адже розвиток культури стимулює економіку, інфраструктуру, розбудову туристичних маршрутів…
– УКФ працює якихось неповні чотири роки – фактично з 2018-го, з них два з половиною – Ви серед головних гравців у команді. Чого вдалося досягнути? Які проєкти Вас надихають?
– У 2018 році за підтримки УКФ із залученням державного фінансування було реалізовано 293 задуми. Зараз ми говоримо про 1,5 тисячі культурно-мистецьких проєктів – це ті, до яких я уже причетна. Цьогоріч уже маємо 3739 заявок із загальною вартістю понад 4 млрд грн у рамках 13 конкурсних програм. Очікуємо виконання 440 проєктів та 47 стипендій із загальним бюджетом 490 млн грн. Навіть, якщо присвятити один день в році на вивчення проєкту, то часу не вистачить, аби охопити всі. Це крутий результат. Виходимо також на міжнародний рівень, привертаючи увагу світових артменеджерів. Тішить, що є можливість демонструвати свій потенціал у глобальному просторі.
Що ж до унікальних історій, то для мене це найперше «Ладомирія» – проєкт майстрів Волині і Рівненщини, які вирішили відродити ткацтво, написали грант на проведення резиденції і розвинулися до відродження традиційної вишивки і дизайнерського одягу, який бере участь у тижні української моди. А це висока планка і визнання. Люди зуміли об’єднатися, знайти спільну тему, розвинути музей і це все комерціалізувати. Ми стимулюємо, щоб те, чим займаються митці, приносило їм фінансову вигоду, бо на культурі нібито не заробиш, але треба розвиватися. Якраз той випадок, коли завдяки гранту УКФ це вдалося і люди повірили в себе. Таких кейсів насправді багато, адже один із пріоритетів Фонду – відкриття нових імен, не тільки тих, що дебютують, але й невідомих. Аби вивести їх на новий рівень дискурсу і переосмислити доробок, сформувати свій самобутній культурний пласт.
– Проте УКФ – це значно більше, аніж установа, відповідальна за фінансування української культури, чи не так?
– Будемо відвертими: насправді в Україні дотепер немає ні бачення культурного розвитку, ні програми, яка б показувала вектор руху. Саме стратегія інституції УКФ, яка називається «Культура й креативність для порозуміння і розвитку», і стала орієнтиром, якою ж має бути державна політика в цій сфері. Ми задаємо тренди, бо маємо не тільки берегти й розвивати сьогоднішнє, але й закладати майбутнє, мислити на 2 кроки вперед, формуючи пріоритети. Культура – це розкіш і не можна тупцювати на місці. Дуже важливо переосмислювати, робити висновки і рухатися. Етно – це про коріння, про те, звідки ми. Масова культура – те, що на поверхні, найлегше, але об’єднуюче. Натомість артхауз формує образ, своєрідне майбутнє держави. І це треба єднати й стимулювати, бо культура захоплює тим, що не має рамок. Це про завтрашній день. Тим паче, зараз усі події в Україні демонструють, що культура — це ще й інструмент боротьби. Водночас історія з українською мовою останнім часом – зростання присутності російської при виконанні культурно-мистецьких проєктів – це про згортання культурного поступу, що неймовірно прикро й боляче, і ми боремося із цим засиллям.
– Водночас складно не зауважити, що Камінь-Каширський район, як і переважно Волинь (окрім Луцька), не заявив про себе як партнер чи хоча б претендент на підтримку УКФ. Не роздумували, як можна представити рідний край світу?
– Звичайно, багато думала, чим може прозвучати наш регіон. Але правда в тому, що в основі всього стоять люди. Культурного надбання на Волині надзвичайно багато, але все залежить від ініціативності, готовності на місцях розвивати те надбання і нові культурні сенси. Це типова ситуація, коли активність зосереджена у великому місті, а на локальному рівні менш активні. Проте історія, схожа до «Ладомирії», може виникнути і в Камені-Каширському, і в Ковелі, і в моїй рідній Великій Глуші. Адже там теж є талановиті люди і неймовірно багатий спектр можливостей, з якими можна будувати культуру й економіку, і відповідно – імідж села, громади, регіону. І я хочу вірити в те, що наші краяни будуть активнішими, а найважливіше – сміливішими.
– Ви – трудоголік з високим рівнем відповідальності, в ритмі постійної завантаженості і вічних пошуків новацій. Це нелегко. Як зберігаєте рівновагу, якими принципами керуєтеся в професії і в житті загалом?
– Абсолютно. І всі про це знають (сміється – авт.). Я отримую від роботи задоволення. Але мені не настільки цікаво підкорювати вершини, наскільки відкривати нові горизонти. Я не є амбіційна в кар’єрному розвитку, але ціную знання в нових сферах. Водночас сповідую абсолютно загальнолюдські принципи. Чесність і відкритість – це той базис, на якому будується довіра і формується співпраця.
Я одна з тих, хто суспільне ставить вище особистого. Хоча інколи розумієш, що треба по-іншому жити. І попри всю працездатність я таки вмію відпочивати: природа, музеї, галереї, українська авторська кінематографія, театр, література. Обожнюю випробовувати старовинні рецепти і «ховати літо в банку» (консервувати). І в мені прокидається поліська тяга до землі, хоча свого часу я більше віддавала часу науці. Однак ота проста дівчина з села в мені таки є.
– То скажіть наостанок, ви ще поліщучка, великоглушанка чи уже киянка?
– Я однозначно з Полісся, волинянка, але уже й киянка. Відчула цьогоріч. Це вже синтез села і мегаполісу, лісів і Дніпра. У цьому моя сила. Велика Глуша – це мій дім, мої батьки і я можу безкінечно дискутувати про походження назв частин села, його історію тощо. Пишаюся, що я звідти, але, хай пробачать мені великоглушанці, моє місце натхнення – це невеличкий хутір Загора в Малій Глуші, звідки родом моя мама. Я там виросла під розповіді бабусі і спільні пригоди з дідусем. Тож, коли буваю у батьків, мушу туди поїхати, босими ногами постояти на землі, зайти в садок, походити по лісі і пофотографувати все, аби ще довго перед сном споглядати, пригадувати і заспокоюватися.
Спілкувалася
Іванна ВЕЛИЧКО.