Ця історія – про щире добро, всеосяжну любов, глибоку віру і життя без прикрас. Про випробування, маленькі-великі перемоги та сприйняття себе. Про сім’ю Пасів із села Добре, яка попри труднощі випромінює щастя, і про дівчинку Аліну (на фото), якій складна хвороба не завадила полюбити себе і життя, руйнувати стереотипи і досягати успіхів. І її варто почути – без нарікань і жалів, а з великим завзяттям і волею до кращого. Особливо тим, хто зневірився чи опускає руки у непростий для себе момент.
У 18-річної Аліни – вроджений артрогрипоз, інакше кажучи деформація кінцівок, недорозвиненість суглобів і м’язів. Вона потребує постійної підтримки рідних, але водночас прагне бути самостійною і жити на повну в міру своїх можливостей. Не нарікати на життя, а досягати вищих результатів. Зокрема, й у навчанні. Тож як і старші сестрички, Аліна цьогоріч закінчила ліцей із золотою медаллю. І хоча навчалася індивідуально вдома, не давала собі спуску: наполегливо готувала домашні завдання, хвилювалася за контрольні роботи, перечитувала всі книжки. Дівчина зізнається: найбільше вподобала літературу, історію і правознавство, а на додачу зацікавилася політикою. У вільний час крім програмних мов вивчала граматику італійської, німецької та польської. Тепер прагне здобути професію і мати роботу.
Однак з вибором цьогоріч не поспішає, аби відпочити він граніту науки і почути себе – знайти щось цікаве і затребуване на ринку праці, що гармоніювало б з власними можливостями. Це одна із найбільших Аліниних мрій. Наразі ж ситуація складається так, що у вузах, пропозиції яких припали до вподоби, немає дистанційної форми навчання. Щоправда жевріє надія знайти підходящі курси, а доки у планах удосконалювати знання англійської. Іншу мрію – подорожувати – поступово втілюють в життя батьки, тож наша героїня поволі відкриває для себе урбаністичну Україну і отримує неймовірну насолоду від міських краєвидів та чар нічних вогнів.
Рідні кажуть, що в Аліни сталевий характер. Вона наполеглива, педантична, відповідальна і вимоглива до себе. Через захворювання скелетно-м’язової системи дівчина не може підняти рук, але не комплексує і навчилася писати, тримаючи ручку обома руками, гарно малює, з допомогою може поїсти і почистити зуби. Крім того, вона навчилася ходити і працювати з ноутбуком, а комп’ютерну клавіатуру натискає носиком. Аліна радіє цим досягненням, любить спілкування та залюбки їздить у християнський табір для людей з обмеженими можливостями. І хоча маленькою не раз плакала, не розуміючи, чому життя склалося так, навчилася любити й сприймати себе. Тепер підтримує і мотивує інших.
– Мені дуже пощастило із сім’єю, вчителями, друзями. Я ніколи не відчувала себе обмеженою, не такою як інші. Звичайно, в житті бувають моменти негативного емоційного сплеску, – тоді я молюся і читаю Біблію. Так само як всесвітньо відомий християнський проповідник Нік Вуйчич – без ніг, без рук, але повноцінно насолоджується життям. Це стимулює. І, напевно, я рада тому, що народилася такою, бо розумію, як людям може бути тяжко в житті, переживаю їхні почуття. Це дозволяє глибше поважати інших, не осуджувати і цінувати, – резюмує моя співрозмовниця.
Бесіду підтримують її батьки – Віталій Володимирович та Галина Миколаївна. Зізнаються, перші роки було складно. Постійно лікувалися, шукали найкращі клініки і виходів закордон. Та й старші доньки були ще маленькі, клопоталися і з господарством. Але з часом адаптувалися і навчилися бути щасливими щомиті. Ніколи не пояснювали іншим дітям, що Аліна особлива, не ставилися до неї як до обмеженої, іншої – всім дарували рівну любов, були справедливі. І вони сприймали все органічно. Можливо, завдяки цьому дівчина не будує бар’єрів із суспільством і прагне знайти в ньому свою нішу. А ще, розповідає батько, в Аліни особлива віра і надія в повсякденному житті. Навіть коли у неї були спиці в ногах після операцій і медсестра хотіла вколоти знеболююче, Аліна звірялася молитві. Після розмови з Богом не відчувала болі і обходилася без ліків.
– Нас не попередили, що ми носимо дитинку з вадами. Хоча були й на УЗД, і перед самісінькими пологами проходили обстеження. Я не був присутній при пологах, бо не ті часи були. Лікарі сказали жорстоку річ: «Краще б вона померла». Ми були налякані, плакали, молилися і зовсім не уявляли, чого очікувати. Але коли її принесли, я побачив дуже гарне личко і великі розумні очі, і заспокоївся – усе інше не мало жодного значення. Ось уже минуло 18 років і впевнено скажу: це не біда наша, це велика радість. Аліна – наше благословення! – з щирою посмішкою і тремтячою батьківською сльозою на очах вкотре звірив свої почуття Віталій Володимирович. У тих словах не було жодного лукавства, бо погляд ніколи не одурить. Так само як материнська ніжність і гордість, якими віє від Галини Пась. І, схоже, це найголовніше – вірити, любити, боротися і підтримувати не зважаючи на жодні проблеми й упередження.
Іванна ВЕЛИЧКО.
