…У актовій залі Центру культури та дозвілля Камінь-Каширської міської ради за мить розпочнеться концерт. Гратимуть на бандурі. Нарешті останні приготування завершені, запанувала тиша. І ось перед глядачами постала зовсім юна, тендітна дівчина. Вона помітно хвилювалася, але, взявши до рук інструмент, стала видобувати із нього ліричні мелодії, творити музику, яка зачарувала душі присутніх. Тією виконавицею була талановита учениця місцевої школи мистецтв Соломія Міхальова (на фото) із села Сошичне. Без сумніву, для неї цей виступ залишиться у пам’яті назавжди, адже є першим сольним, можна сказати “пробою пера”.
У родині Соломії музика займає почесне місце, а любов до неї присутня на генетичному рівні. Прадіда дівчини, Івана, знали як гарного співця та музику. Він навіть самотужки змайстрував скрипку і навчився на ній грати. Бабуся, Галина Іванівна, теж мала музичний хист. Переступивши восьмирічною поріг Камінь-Каширської школи мистецтв, Соломія спочатку мріяла про скрипку. Та доля розпорядилася інакше — закохала у бандуру.
– Я завжди перебувала серед музикантів, ходила на репетиції з бабусею, співала пісень. Вона виховувала мене в музиці і коли мені виповнилося сім років, бабуся сказала, що ми можемо поїхати до музичної школи, я можу обрати інструмент, грати. Їхала я туди з бажанням грати на скрипці, – ділиться сьогодні спогадами обдарована дівчина.
– А потім я познайомилася з Мирославою Петрівною, почула мелодію бандури і… щось всередині мене перевернулося, зрозуміла, що це моє, – додає юнка.
Правда, тоді Соломія ще не знала, скільки та як нелегко доведеться працювати, щоб нарешті підкорити обраний інструмент. Однак нею керувала велика цікавість, їй хотілося навчитися, тому старалася, годинами репетирувала, прислухалася до настанов педагога…
– З часом виконавська техніка розвивається. Спочатку дитина одним пальчиком грає, потім двома, трьома. Згодом пальчики починають тренуватися, опісля бігати. І чим більше тренувань, так як у спортсмена, тим і кращий результат. Це праця, праця, праця… Наші заняття із Соломією починалися завше з погляду. 
Маленькою вона не так на бандуру дивилася, як на мене, сприймала все, вбирила, як губка. У нас дуже близький зв’язок. Спілкуємося поза школою, полюбляємо разом попити чай, можемо одна з одною поділитися життєвими переживаннями чи радощами. Соломія для мене — наче донька. Мені цікаво з нею працювати. Окрім основних занять ми проводимо додаткові уроки. Але свій час віддаю залюбки, не з примусу. Тому що бачу, їй це допомагає розвиватися. Нині Соломія виконує програму набагато вищого рівня, аніж вимагає школа… Знаєте, дружні стосунки між музикантом і викладачем окрилюють виконавця, додають йому бажання займатися, рухатися вперед. Я бачу це на прикладі Соломії, інших моїх учнів. Нещодавно у неї відбувся сольний концерт, який зібрав велику залу шанувальників, знайомих, рідних. Що, звичайно, приємно, на душі зостався теплий вогник. Проте знову ж таки ми йшла до цього крізь довгі роки, тисячі годин тренувань, нервів, якоїсь фізичної виснаги, тисячі кілометрів доріг, які здолали, беручи участь в різноманітних конкурсах, — місцевих, обласних, всеукраїнських, міжнародних. Де, зокрема, здобували перемоги, – описує непростий шлях становлення виконавиці її педагог Мирослава Гапонюк.
Перший сольний концерт Соломія відіграла, як мовиться, “на всі сто”. Хоча й хвилювалася. Водночас хвилювалася і вчителька дівчини Мирослава Гапонюк. Не стримували вони почуття і потім, коли під бурхливі оплески глядачів святкували єдину на двох хвилину успіху. Тоді, стоячи перед загалом не менш розчулених людей, Мирослава Петрівна, ледве стримуючи сльози радості, дарувала вихованці ніжні обійми, ближчали сльози на очах і в Соломії.
– Спочатку мені було досить страшно, тіло тряслося. Та згодом заспокоїлася і далі, граючи, просто старалася передати присутнім зміст творів, викластися, виправдати очікування мого вчителя. Цією музикою я хотіла зробити людей щасливими. Дуже тішить, що є ті, кому подобається моя творчість. Це зігріває душу. Я просто граю і від того отримую задоволення, завжди вдома співаю. Музика зі мною по житті. Мені здається, що жоден мій день не проходить без неї, – мовить наостанок співрозмовниця.
Олександр ПРИЙМАК, фото автора.
