160 років тому Тарас Шевченко написав свою останню поезію “Чи не покинуть нам, небого…”
Є імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким є для нас ім’я Тараса Григоровича Шевченка. Ми бачимо в ньому свого сучасника й соратника, пророка-захисника. Він дорогий та близький нам своїм немеркнучим словом, неосяжною любов’ю до рідного краю. Ще з раннього дитинства взяла мене в полон Кобзарева поезія і не відпускає й досі на 79-му році життя.
“Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, ані його любов до людей у ненависть і погорду, а віру в Бога — у зневіру і песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів сердець все заново збуджуватимуть його твори.
Таким був і є для нас, українців, Тарас Шевченко”. Ці слова належать Іванові Франкові.
Добігав кінця останній зимовий місяць 1861 року. На лічильнику життя Великого Кобзаря стрілка невблаганно наближалася до критичної позначки. Тяжка хвороба своїми цупкими лещатами все міцніше стискала Тараса Григоровича. Він не здавався, пручався зі всіх сил, а їх, цих сил, лишалося все менше й менше. Нагадаю вже цитоване зізнання: “Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає”. Не перша скарга. Цього разу — в листі до родича-свояка Варфоломія Шевченка (за новим стилем 10 лютого 1861 року).
Як бачимо, ще тліє надія на одужання. Але полегшення вже не буде. Навпаки, через місяць, який стане найкоротшим у його житті (10 березня за новим стилем) обірветься його земний шлях.
Тарас ще заклопотаний проблемами родичів, прагнучи їм допомогти, уболіває, не розлучається з мрією навесні повернутися (переселитися) в Україну (усе це відтворене у його листах того періоду). А тим часом він усе дужче відчуває і близьке дихання смерті, яка ось-ось його наздожене.
У такому сум’ятті клопотів і почуттів, реалій та мрій і лягли на папір рядки останньої поезії нашого безсмертного співця і оборонця, світоча і пророка. Це вірш “Чи не покинуть нам, небого…”. Писав його два дні — 26 і 27 (за новим стилем) лютого 1861 року. Рівно 160 років тому.
Коли читаєш цей вірш, до глибини душі вражає драматизм почуттів — сплітаються усвідомлення приреченості і жага життя, прощання зі світом і нерозлучність зі своєю поетичною Музою. Бо ж вона для нього все — і небога, сусідонька убога, і доля, і зоря, сестра й дружина святая…
“…Друже мій, о мій супутниче святий” — вигукує Тарас-самотина ледь чутними вустами на останньому подиху. Його, окрім Музи, що живе в ньому самому, вже ніхто не почує, не приголубить, не пуститься з ним у мандрівку у невідоме потойбіччя. Тож із нею й остання розмова, у якій і лірична сповідь за прожите і за тільки омріяне, але не здійснене, міфологічне бачення потойбіччя і незгасна любов до рідного краю, Дніпра, України. Себто маємо сконденсований у 72 рядках вихлюп зболеної і залюбленої у життя душі. І відчуття неминучості, уникнути якої ще не вдавалося нікому.
Він помер уранці 10 березня 1861 року у Санкт-Петербурзі і на третій день був похований на Смоленському цвинтарі. Незабаром друзі Шевченка домоглися дозволу монаршої влади на перепоховання праху поета в українську землю, згідно з його “Заповітом”. Через 57 днів після смерті Шевченка домовину з його тілом дістали з могили, а потім залізницею перевезли до Москви. Звідти — кіньми через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець та Ніжин до Києва.
18 травня труну було встановлено у церкві Різдва Христового коло пристані на Подолі, 20 травня її перенесли на борт пароплава “Кременчук” і ввечері того ж дня доставили до Канева. А 22 травня прах Шевченка було поховано на Чернечій горі…
Коротким був життєвий шлях Т.Г.Шевченка. 47-річним пішов він із життя. А того життя було: 24 роки — у рабстві, 10 — під солдатською муштрою, решта — під невпинним наглядом… І за такий короткий час Шевченко зміг зробити для нашої культури стільки, скільки не зробив жоден поет до нього і жоден після.
У світі жодному синові жодної держави не встановлено стільки пам’ятників і пам’ятних знаків, як Т.Г.Шевченку. Виявом великої всенародної поваги і любові до Тараса Шевченка у нашому районі стала акція “Збудуймо всегромадський пам’ятний знак Т.Г.Шевченку до 200-річчя від дня його народження”. Громадою району до цієї дати було зібрано і перераховано виконавцю робіт 93 тисячі гривень на скульптуру із гіпсу, котра була вчасно виготовлена. Імена благодійників на означену справу були опубліковані в газеті “Полісся”. Останній внесок по 5000 гривень зробили підприємці Вячеслав Гноянець і Сергій Панасюк. Прикро, що не дотримали свого слова підтримати фінансово збанкрутілі духом чиновники і окремі депутати з попередньої міської ради. Наше завдання — завершити розпочату справу, яку, хочеться вірити, обов’язково підтримають новообрані міська і районна ради. Для цього потрібно ще 260 тисяч гривень. Встановлення пам’ятного знака слід розглядати у комплексі із реконструкцією центральної площі міста. Один із варіантів цього ви маєте змогу бачити на фото.
Віталій НЕСТЕРУК,
голова координаційної ради із спорудження пам’ятного знака Т.Г.Шевченку у Камені-Каширському.
