Кажуть, найкраща робота та, що виросла із захоплення. Саме тоді людина вкладає в неї свою душу і отримує від цього колосальне задоволення. Так, наприклад, трапилося в долі Любові Гаврилюк із Погулянки. Працюючи бібліотекарем, жінка глибоко усвідомлювала значення слова «культура» і робила значно більше, аніж цього вимагали її обов’язки. А перед художнім словом схилялася навіть у вишивці – тепер її любов до рідного плекають діти.
Пристрасть до книжок Любов Панасівна привезла з села Угриничі. Перейняла її від своєї улюбленої бібліотекарки Катерини Тимофіївни. Пригадує, в дитинстві кожну книжечку прочитала. До душі припало це заняття, бо дуже вже спрагла була до нових знань та історій. А затим і собі обрала професію бібліотекаря. Отримавши диплом, потрапила в тепер вже рідну Погулянку старшою піонервожатою, а заодно ще й працювала у шкільній книгозбірні. Потім життя повернуло так, що перейшла в сільську бібліотеку. І недаремно. Схоже, змусила читати чи не все село. Усім пропонувала книгу, навіть на фермі мала бібліотечку. Організовувала там тематичні виставки, робила огляди книжечок і розповідала про новинки. Щомісяця проводила літературні імпрези і навіть вишивала «літературно». З-під голки Любові Панасівни «народилися» гаптовані портрети українських світочів пера Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Пізніше — ще й «Заповіт» великого Кобзаря. І все в двох екземплярах, бо ж ще й дарувала.
– Мені хотілося своїми руками зробити щось. Є портрети надруковані, а як же я не нашию?! В душі так хотілося людей вшанувати. Вони ж боролися за Україну, мріяли, щоб тут завжди панували добро, тепло і затишок. І я вишивала. Вечорами, – згадує майстриня. – До речі, ще й зараз вишиваю хустину. Хай буде онучці на згадку. А раніше скільки шила і дарувала…
«Намалювати» портрет хрестиком – це досить відповідально, але за палким бажанням вишити Любов Панасівна ніколи не помічала тих труднощів. Бібліотекою жила, а її чоловік Назар Іванович тільки й дивувався тій завзятості і завжди допомагав. Виготовляв рамки, всі надписи над стелажами робив, оформлював виставки. Все ж гарно писав – працював кіномеханіком. Завдяки роботі познайомилися, так і пройшли життя пліч-о-пліч.
Любов Гаврилюк пів віку присвятила бібліотеці, її фото 5 разів красувалося на районній дошці пошани. І дітям змалку книжки дарувала (тепер – онукам і правнукам). Збирала найкраще. Тому й не дивно, що дуже хотіла передати свою бібліотеку комусь із рідних, довірити улюблену справу надійній людині. Аби могла підучити, підказати. Так і сталося. Щоправда спочатку її донька Світлана здобула професію кондитера, але прислухалася до материнської поради, вивчилася ще й на бібліотекаря. І вже зараз Любов Панасівна не боїться сказати, що її наступниця усе краще робить, насолоджується її успіхами. Адже в рідній бібліотеці, як завше, затишно і пахне книгою. А ще тут можна відчути себе справжнім українцем.
…Бібліотечка в Погулянці маленька, в старенькій, подібній на шевченківську, хатині. Якихось 20 квадратних метрів на книжки. Але й тут Світлана Ричук зорганізувала скарбничку мудрості та народної творчості. Літературні підбірки, рушники, вишиванки, виткані рядна, багато снопочків льону, вівса, жита, пшениці. Це все нинішня господиня книгозбірні доповнила власноруч вишитими символами України. А через те, що в селі давно немає клуба, бібліотека стала справжнім серцем культури. Тут і масові заходи проходять, і агітбригада працює. А важливі для української книги події прийнято святкувати по кілька днів! Наприклад, сьогодні – виставка, завтра – літературні читання чи презентація збірочки, опісля – обговорення творів. Іменини «Заповіту», Лесі Українки, Кобзаря… – перелік шанованих тут дат невичерпний. Шкода тільки, що карантин не дозволяє відзначати як зазвичай. Попри це у бібліотеці незмінно діють тематичні святкові виставки. А Любов Гаврилюк завжди навідується в рідні стіни, аби насолодитися книжковою тишею і спогадами минулих літ.
– У спогадах перелистаю свої роки і здається мені, що добре прожила життя. Достойно. Є чим гордитися. Діти, онуки – справжні українці, патріоти. Уже в мене 6 правнуків є, – весело й енергійно ділиться радістю наша героїня. І це тішить, бо дай, Боже, усім так цінувати пережите й набуте. – Я така рада, що я тут, що тут продовжилися мій рід і моя справа. І всі – поруч.
Іванна ВЕЛИЧКО, село Погулянка.
