Художник-самоучка із Нуйно Анатолій Мокійчук (на фото) ось уже понад 30 років створює ікони та розписує храми. За цей час майстру довелось попрацювати в багатьох церквах у різних місцевостях України. А починав він із малювання карикатур та пропагандистських плакатів.
Перші роботи копіював із газетних вирізок
Нам часто здається, що іконописець – це якийсь самітник-затворник, зв’язаний обітницями. Людина не від світу цього, що лиш постійно постить, молиться та пише ікони. Та Анатолій Мокійчук руйнує ці стереотипи. Жвавий, балакучий чоловік, який просто випромінює життєлюбство. На наше щире здивування швидко відповідає: “А, що ви хочете? Коли замовлень багато і тебе підганяють в шию, то яка тут підготовка, які пости. Це монахи можуть готуватися. Я ж не монах”.
Як зізнається співрозмовник, тяга до живопису з’явилася у нього ще в ранньому дитинстві. Хлопчаком-третьокласником він старанно вимальовував на папері карикатури, які так подобались однокласникам. Потім була робота в районній художній майстерні, де зранку до ночі доводилось творити зображення Леніна, передовиків соціалістичної праці та комсомольців. Зацікавився ж іконописом зовсім випадково.
Якось місцева православна громада попросила підправити образи в храмі, з того усе й почалося, – провадить пан Анатолій.
— Був це кінець вісімдесятих. Там в Камені-Каширському Ленін і Крупська, а я тут вдома ікони підправляю і картини змальовую. Думав, звичайне прохання, раз виконав та й по всьому. А прикипів до цієї справи на довгі роки.
Саме з цього часу, на великий для пана Анатолія подив, іконописець став поступово перемагати у ньому світського художника. Перші свої роботи майстер копіював із зображень у журналах, з маленьких іконок, що продавали при храмах. Важко було, адже як правильно створювати ікони він не знав. Та сідав за мольберт, брав до рук пензля і починав змальовувати – ось так і вчився.
— Коли ти вмієш малювати, а до написання ікон ще жодного разу не брався, то це надзвичайно складно, – розповідає іконописець. — Потрібно дотриматися усіх канонів, точно відтворити зображення. Проблемою на початках було — де дістати фарби. На прилавках місцевих магазинів їх не було, перебивався старими запасами, які залишились з художньої майстерні. Який образ створив вперше вже й не пам’ятаю. Здається, це був Святий Миколай чи Святий Іов. Одне знаю точно, ці перші спроби були просто жахливими.
Справжній іконописець – це постійний ризик і надія на Бога
Та це було колись. Сьогодні ж Анатолій Мокійчук — професійний художник та іконописець. Розписати храми майстра запрошують майже в усі куточки Волині. Працював він і в сусідній Рівненській області, а також на Київщині. Нині займається цією богоугодною справою на Вінниччині. Вистачає замовників й на написання ікон. Проте…
— Робота ця надзвичайно важка, – провадить іконописець. – Доводиться працювати по 15 годин на добу в нестерпних умовах: спека, затхле від фарби повітря, часто без страховки – поставили риштування, та й поліз. Був випадок, коли не зірвався лише тому, що нога потрапила в щілину між дошками і так врятувався. Та й за день надихаєшся фарбою так, що голова іде обертом. Звичайно, коли працюєш, то не відчуваєш ці запахи, та дай лише трохи вдихнути свіжого повітря, і все, кінець роботі.
Тому не дивно, що часто і голова болить від тієї роботи, і нудить. Але так вже виходить, що кинути не можу, бо займаюся цим все життя, і вдосконалюю свою майстерність стільки ж.
До речі, про майстерність. Найбільшим критиком на іконописній ниві для Анатолія Мокійчука, як не дивно, є він сам. Чоловік зізнається, що не любить, коли люди мовчать і не вказують йому на помилки.
— Я людина така, що коли бачу помилку, відразу про неї кажу. Кожного разу намагаюся реалістично відтворювати іконописні образи. Так, щоб вони викликали у людей почуття. Та буває напишу ікону, кілька років усе нормально, а потім, як погляну – жах. То очі в Богородиці не нарівні, то з фарбами перемудрував. Як тільки випадає нагода завітати до храму, де я раніше працював, відразу кажу, що давайте я вам перероблю. А громада, священник мені перечать: навіщо, то ж добре зроблено. Підводжу, показую пальцем на помилку і аж тоді бачать, – підсумовує іконописець.
Олександр ПРИЙМАК,
село Нуйно.
