Село Щитинь, що на Любешівщині, подарувало країні сміливого захисника, бойового генерала Андрія Ковальчука. Того самого легендарного військового, котрий, перебуваючи в оточенні російських сил і проросійських найманців, кілька місяців утримав із побратимами оборону Луганського аеропорту під постійними нещадними обстрілами ворожих танків та артилерії; який визволяв захоплені бандами терористів українські міста та села Донбасу; був двічі поранений, але жодного разу не покинув позиції, ввірені йому підрозділи, продовжував йти вперед, до перемоги.
За незламність духу 2016 року Андрія Трохимовича нагородили найвищою державною нагородою — “Золотою Зіркою” з присвоєнням почесного звання “Герой України”. Та чи знали б ми сьогодні про цього воїна, якби не його настільки ж хоробрі батьки – Трохим Андрійович і Євгенія Василівна Ковальчуки, які зуміли виховати сина патріотом рідної країни, допомогли обрати благородну справу, що нині виконує, благословили служити Україні та її народу.
Професію військового
порадив обрати
родич-генерал
Батьки Андрія Ковальчука також зробили свій гідний пошани подвиг. Бо чого лише вартувало їм пережити усі ті місяці, поки син воював на пекельних фронтах. Скільки то виплакали батьки Героя сліз, чекаючи повернення його додому, скільки вклякали на колінах перед іконами, молячи в Бога, святих допомоги найближчій кровинці, розради власному душевному болю. Мало хто про те відає, ще менше розуміє. Скажу відверто, було важко передати словами почуття, які наповнювали серця Трохима Андрійовича та Євгенії Василівни у той час, ще складнішим видалося осягнути силу їхнього направду міцного духу.
…Ковальчуки — проста сільська родина. У Щитині познайомилися, тут же пропрацювали весь вік, народили четверо діток: троє синів і доньку. Серед хлопців Андрій середульший. Як і тато вдався тямущий до техніки. У дитинстві разом з братами навіть самотужки трактора склав із привезених ненем запчастин. Думали батьки, що буде інженером. Тим паче, після восьмого класу вирішив вступати у Ковельський машинобудівний технікум, який згодом закінчив із “червоним” дипломом. Однак доля розпорядилася інакше. За порадою далекого родича-військового Йосипа Осійчука подався молодший Ковальчук у військові.
– Андрій вже закінчував навчання в технікумі, коли якось приїздить у відпустку до рідні наш родич, генерал Йосип Осійчук. Запитує мене: “А далі що син планує? Відповідаю, що ще з ним навіть не говорили про це, видно десь на роботу буде влаштовуватися. “Немає бажання у військовий вступати?” Не знаю, знову кажу йому, хлопці таку справу люблять, можливо зацікавиться. Через трохи вирішила поцікавитися в Андрія, як йому подібна ідея. Сину, питаюся, а чи не хочеш піти навчатися на військового? А він, знаєте, із такою радістю: “О, а чому ні!” Та не був впевнений, що вдасться пробитися до вишу. Стала переконувати його, якщо технікум закінчив із відзнакою, то і там справиться. Все склалося більш ніж вдало. Згодом перевівся з Києва до Харкова. Також успішно закінчив навчання, почалася служба, одружився, потому брав участь у двох миротворчих місіях на території Косово та Ліберії. Тоді ще ми не дуже переймалися, де сину доводилося бути, думали, виконує свій обов’язок, то звична справа. Відчула страх за нього 2014-го, коли прийшла війна в Україну і як кадровий офіцер Андрій став на її захист, – ділиться спогадами Євгенія Василівна.
Війна
прийшла у наш дім
Від побачено на телеекранах розбурхане тривогою серце батьків розривалося на дрібні шматки. Та вони ще до кінця не уявляли собі, якого жаху доводиться терпіти їхньому сину. А на Донбасі того спекотного літа панувало справжнє пекло. Запеклі бої тривали у багатьох населених пунктах, точках Луганської та Донецької області. Особливо гаряче відбувалося протистояння за опорні пункти, ключові об’єкти, як от летовище Луганська, що довелося боронити Андрію Ковальчуку та зведеним підрозділам Збройних сил України.
– Син нам нічого не розповідав, говорив, просто охороняють аеропорт. Через трохи телефонує мені брат із Луцька: “Ти знаєш, що твого Андрія поранило?” А я знову не вірю, що ситуація може бути настільки серйозною. Кажу, ні. Набрала до невістки Альони, а вона підтвердила. Ось тоді зрозуміла, який там жах. Не було такого дня, щоб не плакала, постійно ходила до церков, молилася Богу, просила заступництва. Згодом Андрій почав ділитися побаченим і пережитим на фронті. Чути те було дуже боляче. Запитувала його: синочку, як ти все переніс? Стільки втрат, так багато загинуло побратимів на той момент, із якими ви разом сиділи? А він мовить: “А тоді, мамо, глянеш і злість бере, хочеться дужче відстоювати нашу землю.” А як було боронити. Вони, фактично, не мали чим воювати, – не стримує сліз жінка.
Він у нас Герой
і без нагород
…2016 року Україна святкувала черговий День незалежності. Вулицями Києва звично крокували колони військових, проходив масштабний парад. Звідусіль лунали патріотичні промови. Нарешті в присутності високих гостей президент розпочав нагородження доблесних захисників. За тим дійством вирішила поспостерігати пані Євгенія. Доки тривала трансляція відклала навіть роботу. Чоловік Трохим із молодшим сином натомість подалися копати картоплю.
– Хай яка справа, мушу подивитися парад. То вже у мене традиція… І от коли почалося нагородження, чую прізвище Ковальчук. Відразу не повірила, подумалося, може схоже прізвище. Але як побачила сина, то отак і вклякла на коліна перед іконами, почала плакати наче мала дитина. Раділа в душі, яку ж то нагороду заслужив наш син. Натомість Андрій ніколи її не вважав тільки своєю, постійно наголошує, що ця Зірка Героя – заслуга всіх його підлеглих, хлопців, із якими він пройшов те пекло разом… Я знаю, що він генерал не за гроші, а бойовий офіцер, по праву здобув кожну отриману ним нагороду. Та навіть якщо наш син і не мав би тієї зірки героя, для нас він однаково Герой. Ми його любимо, завжди чекаємо додому, тішимося. Шкода, що Андрію нечасто видається приїжджати на малу батьківщину, в Щитинь. Але відчуваю, сина тягне сюди. Тут йому близьке кожне деревце. Не раз помічала, як під час цих візитів він завше йде до кремезного дуба, посадженого поруч родинного будинку, постоїть, подумає щось про себе і з посмішкою повертається назад. Видно, набирається сил, — каже мати…
Олександр ПРИЙМАК, село Щитинь.
