Марно називають жінку слабкою, бо українські господині заткнуть за пояс будь-якого чоловіка і при цьому збережуть образ чарівної леді. І хоча жінка за кермом — уже давно не новина, все ж красуні, котрі керують сільськогосподарською технікою, й надалі викликають здивування і захват. З нагоди Дня сільського господарства ми розкажемо про одну із них.
Таких як Надія Смітюх із села Пнівне чоловіки між собою називають «жінка-вогонь» – така собі найвища оцінка крутості і поваги. Красива, безпосередня, впевнена в собі, вона встигає і сімейний затишок в домі створити, і трактором город обробити. А ще відповідає за численне господарство і кілька гектарів посівів. На перший погляд, це нині в селі норма, бо ж кожен сім‘янин намагається десь виїхати і підзаробити, мимоволі перекладаючи домашні обов’язки на свою обраницю, але в цьому Надія помітно відрізняється від односельчанок: своїм справам дає лад, ще й встигає й іншим допомогти з польовими роботами. Зорати, здискувати чи спресувати сіно — вміє все. І не скажеш, що на цих плечах стільки «нежіночих» справ, бо подвір’я, як належить кожній панянці, буяє в цвіті, а усмішка не сходить з лиця.
Рублі «веренькою» носила
Надії завжди подобалося спілкуватися, тож іншої професії, аніж пов’язаної з людьми, для себе не бачила. У дитинстві залюбки гралася з дівчатами у продавця, а після закінчення школи поїхала у Львів навчатися на оператора зв’язку. Працювала в різних поштових відділеннях району, а розпочала трудовий шлях в Личинах — сподобалося і село, і люди. Наступним було Черче. Тільки-но 19-річна Надія прийняла відділення, в Україні розпочали обмін грошей. Мільйони міняла на новенькі гривні. І носили коробками для грибів. В деяких селах такі кошики ще “вереньками” називають. А трохи пізніше потрапила в пнівненське поштове відділення — працювала поштаркою. Тут і познайомилася з майбутнім чоловіком Юрієм. Хоча «познайомилася» — це гучно сказано: знали один одного і раніше. Подружки присватували молоденького агронома ще до від’їзду Надії у Львів, тим часом він ще й товаришував з її братом. Однак дівчина тоді не надала цьому особливого значення. А з часом якось розгледіли один одного. Тепер у них свій дім, велике господарство і діти, як мовиться, уже на виданні.
Навчилася орати ще школяркою
Виростаючи в працьовитій сім’ї, Надія як губка увібрала в себе хист до господарювання. Та й гідний приклад був: мама має червоний орден, неодноразово була кращою дояркою району, навіть їздила до Москви. Тато все життя працював в колгоспі, був трактористом. Надія – четверта, наймолодша, тож коли старші створили свої сім’ї, а середульший брат пішов до армії, вона лишилася вдома єдиною помічницею. Спочатку допомагала батькові в полях, часто поводила коня, а потім випросила спробувати свої сили за плугом. Щоправда соромилася прискіпливої уваги з боку сусідів. То волосся під шапку ховала, то одягала братову куртку, аби не впізнали. А потім усі перестали дивуватися, що дівчина оре конем. Опісля навчилася їздити мотоциклом, тоді сіла за кермо машини. Ділиться маленькою хитрістю: аби краще відпрацювати техніку — вчилася кермувати босоніж. Щоправда і машиною спочатку соромилася їздити. Все ж панянки за кермом тоді ще не так часто зустрічалися на сільських дорогах. Тепер не боїться навіть на далекі відстані гайнути.
Трактор — «то легко»
Трактором Надія спробувала «проїхатися» ще коли в Черче працювала – у господарів, в яких квартирувала. Хоча справжньою трактористкою стала через роки – коли вже мали свою техніку. Юрій змушений був їхати на роботу, а треба було допресувати сіно – відразу зголосилася зробити це самостійно. І як тільки чоловік не протестував, таки сіла за кермо «залізного коня». З того часу за відсутності господаря у Смітюхів вдома жодних тривог за польові роботи не виникає. І хоча кілька років тому в окремих випадках Надія просила знайомих допомогти у складнішому, тепер усе робить самостійно: здискувати, розорати картоплю, згребти сіно, обробити посіви і навіть картоплю викопати – їй усе під силу. Доки чоловік був на роботі, а старші діти Дмитро й Марійка навчалися, у парі з найменшим сином Миколою відмінно вправлялися з усіма домашніми клопотами. От тільки її мужчини косити не дозволяють, хоча, не приховує, кортить спробувати. Каже, насправді усе просто. «Як добрий день», – сміється.
— Трактор — то моє. Мені змалку техніка подобалася, жодного разу не переживала. Інколи це значно цікавіше, аніж просто біля плити стояти. Мені ж не треба, щоб хтось грядку орав чи тюки возив. Перше літо «комплексувала», але якщо це до вподоби, то чому б і ні? Як чоловіків немає вдома, жінки мають подбати про господарство. Хоча краще все вміти, але не все показувати й робити, – сміється наша героїня. Вона любить пожартувати і ніколи не приховує своєї думки, усе каже напряму. Тож не дивно, що в кожному гурті — своя. І за кермом трактора її сприйняли якось органічно, ніби так і має бути: швидше із захватом, аніж з осудом, як це буває. Здається навіть, що таке хобі їй личить, як нікому іншому.
Попри те, що чоловіки завжди надзвичайно трепетно ставляться до своєї техніки, Юрій таки доручає трактора дружині. І тільки їй. Відтак, на відміну від багатьох інших господинь, вона знає і як мотор нагрівається, і розуміється, коли масла підлити, що не так з коробкою передач, а за потреби й гайку якусь підкрутити може. Що не запитай — все для неї легко. А в селі в один голос підтверджують: «Наша Надя — молодець».
Іванна ВЕЛИЧКО, село Пнівне.
Передрук матеріалів без дозволу редакції заборонено.
