КОЛИСЬ НА МІСЦЕВОСТІ, ЗОБРАЖЕНІЙ НА СВІТЛИНАХ ІЗ ВЕЛИКОЇ ГЛУШІ, ВИСОЧІВ РОЗКІШНИЙ ПАЛАЦ ПОЛЬСЬКИХ ШЛЯХТИЧІВ.
Одноповерхова резиденція з двома баштами по обидва боки, збудована в італійському стилі, належала роду Вінсентія Красицького. Пізніше маєток переходив до його нащадків по чоловічій лінії, останнім з яких був Едвард. З п’яти його дочок резиденцію успадкувала Марія-Казимира, котра вийшла заміж за графа Венчислава Лубенського — останнього власника Великої Глуші.
На жаль, нині на місці ошатної споруди не збереглось бодай її малої частини — стіни чи фундаменту, що нагадували б місцевим про минувшину краю. Як стверджують історичні джерела, палац у Великій Глуші у період Другої світової війни був ущент зруйнований.
Мало сьогодні залишилось і місцевих старожилів, котрі могли б пам’ятати щось із розповідей старших поколінь про життя села за часів панування Польщі. Утім “Поліссю” вдалося поспілкуватися із 84-річним Миколою Наливайком, мати якого наймитувала в родині останнього графа. Микола Петрович через поважний вік важко відтворює перекази своєї неньки, проте, дещо, каже, все-таки запам’яталось.
— Попри те, що Велика Глуша завжди мала статус села, — веде оповідь корінний житель, — його на той час називали містом. Очевидно за те, що в центральній частині було зосереджено чимало об’єктів інфраструктури: церква, школа, шинок, багато крамниць. Ми й зараз, коли йдемо до центру, за звичкою кажемо “пішли на містечко”. Маєток панів з надвірними спорудами і парком, а це більше 6 гектарів, був по сусідству з центральною площею (нині це місце позаду приміщення сільради – авт.). Величезна територія маєтку вирізнялася незвичайною красою: пишна вілла, оточена парком з алеями, різноманітними деревами. Будівля, без перебільшення, потопала у квітах. Для прогулянки не знайти було кращого місця. Мали пани й цінну бібліотеку, що зберігалася у спеціальних скринях. Уміли поляки і гарно розважитися. Полюбляли зі своїми друзями погуляти серед мальовничої природи на території нинішнього села Погулянка, звідси, очевидно, й походить його назва.
Родина Лубенських тримала велике господарство, що його обслуговували сотні селян. Однак моя мама завжди нарікала на погану вдачу вельмож — що молодшими були пани, то значно вимогливіше ставилися до своїх слуг. Нестерпно били за найменші проступки. Не дбали, щоб їхні слуги мали взуття чи новий одяг. Натомість відверто знущалися, навіть закривали у підземелля — це була вища міра покарання підневільних, — підсумовує дідусь.
Про існування згаданого підземелля знають також голова сільради Євгенія Наливайко та колишній керівник СВК “Правда” Михайло Генсьор. На цій місцині, кажуть, профункціонувало вже три колгоспи. Нині про це свідчать лише кілька бетонних плит.
Коли люди хотіли видовбати тут старовинну цеглу, то, ударивши кілька разів, зрозуміли, що на цьому місці є провалля — земляний льох. Підземелля, кажуть, являє собою приміщення однієї кімнати. Значно пізніше, у роки Другої світової з приходом німців, за словами співрозмовників, тут карателі також здійснювали тортури над місцевими жителями.
— Посеред широких луків, — ділиться Михайло Іванович розповідями старших земляків, — було велике болото. А щоб воно не замулилось, берег повністю обнесли великою кількістю мореного дуба, що його люди для своїх потреб порозкрадали в роки війни.
А от кілька старезних лип (деревам більше 200 років) й досі нагадують великоглушанцям про історію їхнього села. Ці дерева, зауважують місцеві, того часу росли обабіч довжелезної алеї, що вела до палацу. Більшість із них уже давно посохли.
Уся резиденція польських панів, зокрема, і палац, була значно пошкоджена під час Першої світової війни, маєток навіть горів в роки Другої світової, а після війни був повністю розібраний на цеглу. Як розповідають тутешні, цегла була незвичайної форми та вирізнялася неабиякою міцністю. Її голими руками витягували не лише великоглушанці. Щоб поживитися спадщиною поляків, люди з’їжджалися з навколишніх сіл та Любешова.
З приходом радянської влади епоха панування польської знаті завершилась. Відтак тогочасні нащадки королівської родини вкрай збідніли. Дійшло до того, стверджують мешканці села, що пани просили милостиню у своїх колишніх наймитів, шили одяг з мішковини. Дехто, кажуть, давав їм шматок хліба, а дехто проганяв геть, згадуючи зухвале ставлення до простого люду. Зрештою родині заледве вдалося утікти з села.
Нині, зазначає голова сільради Євгенія Наливайко, розроблено генеральний план території, де на місці архітектурної пам’ятки постануть житлові будинки.
Леся МІНІБАЄВА,
село Велика Глуша.
Фото автора.
