Клекочуть лелеки. По парканові швиденько пробігає білка, в траві на сонечку гріється кіт. Стежина веде попід хату. Там сині, аж очі вибирають, іриси і запашна м’ята. А на ґанку у квітастій сукенці сидить баба Марія. Відпочиває. Завбачивши гостей, відразу запрошує до хати. Їй є що розповісти.
На роботу тисячі кілометрів сходила
Замолоду Марія Шевчик була знаною у Фаринках рукодільницею. Навіть у колгоспі примудрялася щось робити. На перерві люди сидять, то сплять, то співають, а Марія все в’яже. Тоді ж ніде було купити, що зробиш – те маєш. Не варила, не пекла, а ткати-вишивати обожнювала. Попри це, траплялося, на сезоні не раз за кухаря ставили. І варила на 250 осіб. І в лікарні, яка свого часу діяла в Пнівне, куховарила. Хоча дуже не любила того. Була й санітаркою, а потім ще й дояркою 4 роки в колгоспі. І тоді вже пішла в сільпо продавчинею. Почала працювати у Фаринках, а потім її перевели в Броницю, де була велика нестача. Так і на пенсію звідти вийшла.
– А свою роботу і зараз, буває, згадаю… Не раз через ліс бігла. Не раз страшно. Йде машина, то ж я повну сумку грошей несу, я ліпше за корчик сховаюсь, зайду пішки. А мати була стара, я ж хочу довідатися до матері, – ділиться незабутнім Марія Гнатівна. – Вибіжиш на дорогу, то й чимось заїдеш. А ні – пішки. Не йдеш, а бігом! Бо ж часи… О, то велика історія за мою роботу, – скромно посміхається жінка з побіленими літами, акуратно закладеними гребінцем, косами.
Ось так більше 20 років Марія Шевчик проходила з Фаринок в Броницю через ліс. Квартирувати не могла, бо матері потрібно було допомагати. Тому не раз ввечері, коли поверталася додому, доводилося шукати сховку за яким-небудь кущем: боялася, аби не пограбували. Бо ж те, що виторгувала за день, зранку здавала у сільпо. То й навіть зараз ще пам’ятає, де ховалася. І хоча за роки відданої роботи на її адресу не надходило жодних скарг, тепер ні за що не пішла б туди. Чому? Марія Гнатівна не криється з відповіддю: торгувала в господарчій хатині. Місця – катма, відвернешся – вкрадуть. І для ілюстрації показує на свою невеличку веранду. Дійсно, якщо додати туди полиці з товаром, прилавок, то ледь пройдеш. Але все ж поступово звикла. Ніколи не пасла задніх, скрізь була передовою. Мала шану серед людей і сама усіх шанувала.
Самостійно збудувала і прибрала хату
Спливли молоді літа. У 1991-му Марія Гнатівна пішла на пенсію і взялася будувати хату. Не хотіла звікувати в старій, шевченківській. Збирала на новий будинок, доки працювала, продавала корів, свиней. І з пенсії жодної копійки не брала, все – на будівництво. Жила з городу. А з будівництвом їй дуже допоміг небіж… Тільки, нарікає тепер бабуся, вже літа не ті, аби прихорошувати житло зсередини. «Якби ця хата була за молодих літ, я б її куклою тримала, а вже не здужаю», — шкодує старенька. Проте, видно, Марія Гнатівна даремно нарікає на порядки, адже у кожній кімнаті – чисто, нашиті рушники, ткані покривала, пухкі подушки, заквітчані вишивкою хрестиком і гладдю. На підлозі – плетені доріжки і ткані килимки. Святкові. Кольору, зізнається рукодільниця, діждати було важко. Щось брали із купленого, щось своє фарбували. Але такі вже вони веселкові. Ще скільки того всього рукотворного лежить у шафах-скрині. І стомлена літами праці тендітна бабуся показує стоси краси, через яку молодою недоспала не одну ніч. І в клуб навіть не ходила, хоча був у сусідній від хати будівлі.
Шила, ткала, вишивала
– Я позатулюю вікна, щоб батько не бачив, що сиджу. Та в кухні щось роблю, або шию. Багато шила, і ткала, і в’язала, і нашивала. Я все любила. Скільки то подруг заміж віддала, вельонів пошила, – розповідає. – Із сестрою що очима побачимо, те й зробимо. Нема тут такої хати, щоб там за верстатом я не була – усе вміла. Зроду вчилася по людях.
Марія Гнатівна зізнається, що мала пильне око. Завжди звертала увагу на те, як хто що робить: може краще, може навчить чогось. Не боялася запитати поради і перейняти досвід. А якось побачила, що швейну машинку можна поштою виписати. Купила. Відтоді, бувало, не спала зовсім, хіба що схилиться над машинкою і придрімне трохи. Бо той батька просить, інший — матері, а третій просто гарний товариш. Все ж треба пошити. Плаття, шаровари, піджаки, кожухи, – все з сестрою шили. А до того ще на вечорницях скільки всього гуртом робили! Зі всього села на вечірки сходилися.
– У нашій хаті… Скільки то там було молоді, скільки співу, танців… Прийдуть в клуб – зачинено. І до Гната. Що в нас робилось! Зроду пісні, зроду подвір’я з молоддю, – вкотре переживає у пам’яті веселі молоді роки моя співрозмовниця. – На вечорницях навіть хлопці волоки вели, – і Марія Гнатівна детально пояснює, що таке волоки, чому липи багато росте, як все робилося. Виявляється, це – для постолів. А потім мова заходить про льон, прядіння, ткацький верстат і роботу над ним. – По 10 губ кладеш, не менш. А ті нитки тоді ще змотати акуратненько, аби не заплуталися. До всього треба тяма…
…Ще й зараз у бабусі сувої полотна лежать. А вишитий гладдю рушничок з голубами – перший на селі такий.
«Молодії роки проживай як люди»
А тепер вже все інакше. Бабуся Марія кожного просить зберігати свої літа, вони так швидко пройдуть. Непомітно.
– Всього було, – зітхає. – Заміж могла в який хоч вийти. І в місто, і в село, за чорнявого, русявого, – усякі на шляху траплялися. От тільки алкоголю і п’яниць не любила. Страшно не любила. Навіть не могла з ними говорити, – тиха Марія вибрала спокійну незалежність.
Так і торувала життєву стежину. Не боялася роботи, не була ласа до сну, усього добивалася сама. А тепер кожного молодого, хто примовляє, що краще буде одиноким, повчає: недобре самому. Добре в молоді роки: нікому не підпорядковуєшся, нікого не боїшся, ні від кого не залежиш. Але на старість «то никудишньо».
– Молодії роки проживай як люди. Цінуй. А в парі глядіть сім’ї, глядіть одне другого. Живіть дружно, бо я вже все пережила, всього бачила, – повчає невтомна бджілка Марія Гнатівна.
***
В усьому іншому – життя усіх літніх людей подібне. За плечима – міх мудрості і крихта жалів. Багатьом болить, що замолоду працювали на благо держави, а на старості – полишені самі на себе. Особливо, коли самотні…
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Фаринки.
