Прикордонник Анатолій Філюк, житель Каменя-Каширського, майже рік боронив на Донбасі цілісність України разом зі своїм молодшим братом Віталієм. У зону АТО їх призвали минулоріч в липні. Перед поїздкою на фронт вони пройшли бойовий вишкіл на одному з військових полігонів. Після цього прикордонний загін, у якому служили рідні брати, відправили на передові позиції — охороняти підступи до Маріуполя. Хлопці служили на різних опорних пунктах, які знаходились практично поряд один біля одного. Після запеклих боїв, довгих місяців служби, брати демобілізувалися та повернулися у рідне місто. Кореспонденту “Полісся” вдалося зустрітися з Анатолієм Філюком, адже молодший Віталій не захотів спілкуватися з журналістами, пояснив, що втомився з дороги.
Анатолій середнього зросту, в охайній камуфляжній формі, на голові зелений берет прикордонника. Має вуса. Розповідає про службу, неоголошену війну і перемир’я.
— Розкажіть, як ви разом з братом потрапили в АТО?
Як і всі. До війни Віталій уже мав бойовий досвід, брав участь у миротворчій місії в Югославії. Я деякий час працював у автоінспекції в Ковелі. Торік нам принесли повістки, а 12 лютого нас обох мобілізували. Спочатку ми служили в Мостиському прикордонному загоні, що на Львівщині. Згодом нас перекинули в Донецький загін. Брат охороняв під Маріуполем 9 блокпост, а я сусідній — 10-й. Вони — на відстані 4 кілометрів один від одного. Це — фактично передова. Ми зідзвонювалися, спілкувалися, коли була можливість.
— Ви бачили фронт, бачили реальний стан справ. На вашу думку, скільки ще триватиме війна?
— Сказати важко. Думаю, що дуже довго — два, може, три роки. Все залежить від того чи зможуть між собою домовитися керівники двох держав. Росіяни створюють на Донбасі друге Придністров’я. Там теж були спочатку сепаратисти, потім — війна. Сьогодні непідконтрольні Україні регіони Донбасу фактично окупувала російська армія. Проти нас стоять кадрові військові. Натомість місцеві стараються виїхати в Росію, воювати вони не хочуть. Але їх туди вже також не пускають.
— Що все-таки з перемир’ям? Є воно чи ні?
— Може, на папері воно і є. Але реально картина зовсім інша. Тільки якщо раніше реактивні установки били у наш бік масово, то тепер “денеерівці” роблять це не так часто. “Сєпари” вже не так обсипають нас “Градами” і “Ураганами”, наприклад, як тоді, коли ми вперше приїхали на свої позиції. От раніше бували гарячі днинки. Нас могли обстрілювати хвилин 40. За цей час ворог все поле, що біля наших укриттів, всівав свинцем і залізом. Правда й наші артилеристи молодці, навчилися давати відсіч, подавляти ворожі вогневі точки влучним вогнем у відповідь. Сильно нам у цьому допомагають американські антимінометні радари. Цей прилад місце запуску міни вираховує за п’ять секунд після першого залпу.
— Чи здатні ми протистояти російській армії, якщо вона почне повномасштабний наступ? Є в України шанси вистояти?
— Російська армія не має стільки сил, щоб нас подолати. Вони зрозуміли, що наступати вже неефективно. Українські підрозділи у тому ж Маріуполі мають достатньо техніки, щоб дати відсіч. Але ворог ще намагатиметься взяти стратегічно важливі точки, лізтиме в наступ, але лише для того, щоб дестабілізувати ситуацію в регіоні.
— А які настрої панують серед місцевого населення у тому ж звільненому Маріуполі, який ви охороняли?
— Там також все не так ще добре, як пишуть у пресі. Звичайно, там зараз багато патріотів України. Вони нам дуже допомагають. Якби не патріоти, ми б не встояли. Але є там і люди, які ніяк не можуть викинути з своїх голів сепаратистські настрої. Якось я зайшов в один із магазинів. Продавець поставила мені питання: “Хлопче, ти звідки? Що ти тут робиш?” Я відповів: “Що захищаю свою землю…” Зав’язалась з нею суперечка, я ніяк не міг її переконати, що це теж і наша земля. Бо продавець, наче під гіпнозом, все правила своє, що це лише їхня земля.
— Як воно — після війни повертатися додому? В мирне місто?
— Я перший день, як приїхав на рідну землю. Ще не встиг надихатись рідним повітрям (авт. — всміхається). Дякуючи Богу, залишилися живими з братом на цій війні, і це зараз найголовніше. Можна я, користуючись нагодою, звернуся до хлопців, які вагаються йти служити чи ні?
— Так, звичайно…
— На війні важко, страшно, це надлюдська чоловіча робота. Якщо ви вважаєте, що не готові воювати то вам нічого там робити. Куйте, як говориться, перемогу в тилу, допомагайте волонтерам збирати передачі для військових. Хоч щось робіть. Ми там за наше майбутнє стоїмо. І лише всі разом ми переможемо.
Олесь Федорович.
