04Колишній військовий льотчик Олександр Чирко нині мешкає в добротному будинку на півдні Австрії, збирає ягоди та гриби в Альпах і пригощає іноземців українськими стравами.
Душевної рівноваги Олександр Чирко досяг, долаючи непрості життєві труднощі та виклики долі. Так, будучи молодим та маститим, сприймав їх, як чергове завдання, що вкотре ставила перед ним тогочасна реальність. Він — музикант, вокаліст, фрезерувальник та військовий льотчик. Ліквідатор чорнобильської катастрофи, пізніше столяр, затим — керівник будівельної компанії, згодом власник структури з продажу нерухомості. Нині — кулінарний блогер. Незмінним залишилося одне цікаве захоплення — конструювати та виготовляти різноманітні моделі літальних апаратів та автомобілів.
Не до снаги мені спілкуватися з героями своїх матеріалів по телефону чи скайпу, однак через географічну віддаленість часто доводиться вести розмову саме таким чином. Відверто зізнаюся, що чергова історія про успішну та цікаву людину нашого краю бере початок, власне, з соціальних мереж.
Отож про те, що наш земляк Олександр Чирко (раніше мешкав у райцентрі по вул. Воля, а нині — у своєму заміському будинку в Каринтії, що на півдні Австрії), є напрочуд дивовижним та ексцентричним чоловіком, спочатку я мала нагоду довідатися з інтернету, слідкуючи за його кулінарним блогом. В одному із відео кухмістера я помітила, як разом із ним на кухні готує не менш цікава особистість — матір експрем’єр-міністра України Олексія Гончарука — Тетяна Володимирівна — давня подруга Олександра, котра нині проживає у Мілані. Кулінари-аматори якраз навчали інтернет-користувачів готувати італійське ризото.
Батько Олександра Чирка — корінний камінь-каширець, мати — уродженка Росії. У 1970-му родина Чирків з Архангельської області назовсім переїхала до Каменя-Каширського. На той час у сім’ї було вже троє дітей. Спочатку сімейству доводилось нелегко пристосовуватись до незвичних умов життя: оселилися у старенькій бабусиній хаті з земляною долівкою, що по вулиці Воля у райцентрі. Згодом у них народилося іще двоє діток.
Навчаючись у четвертому класі, Сашко без згоди і відома батьків сам записався до музичної школи. Хлопчина взявся опановувати одразу три дисципліни — гру на баяні, балалайці та фортепіано. Однак після кількох місяців навчання батьки таки довідалися про вчинок сина. До дому Чирків навідався вчитель Василь Степанович Гончарук. Він просив батьків придбати для сина баян, а також наголосив на необхідності оплати за навчання у школі. Адже Олександр, мовляв, має співочий і музичний талант. Тож такого учня учителеві не дуже хотілося втрачати…
Слова вчителя справили вплив на батька. Попри матеріальні труднощі голова родини вирішив, що його син таки буде підкорювати мистецтво.
Оскільки Сашко був різностороннім хлопчиком, він випробовував свої сили у різноманітних секціях, а найпривабливішим заняттям, яке не полишає й до нині, стало авіа- та автомоделювання.
Старший брат Олександра, Юрій, займався у згаданому гуртку, посідав призові місця на обласних конкурсах. Відтак молодший Сашко брав приклад з брата, а згодом усіма силами мріяв перевершити його у класі майстерності. Тож уже через рік Олександр запропонував своєму вчителеві започаткувати авіамодельний гурток, де разом з однодумцями десятирічний хлопець вдало конструював ракети та літаки.
Успішно закінчивши музичну школу, Олександр мав намір вступати в музичне училище. Тим часом його, як кращого моделіста, нагороджують путівкою в тодішній піонерський табір “Юний технік”. Однак життя хлопця зненацька перевернулося догори дригом: через власну необережність він зламав праву руку. Тож ні на іспити, ані до табору не потрапив. Та вже за місяць по тому з’ясувлалося, що рука неправильно зрослася. Лікареві довелося зняти гіпс і знову ламати кінцівку та наново накладати гіпсову пов’язку. Трохи згодом зла карма знову підстерегла юнака. Через кілька днів молодший брат Олександра почав робити перші кроки. Якось, щоб уберегти малого від падіння, Сашко підставляє йому травмовану руку і в результаті втретє ламає її. “Прощавай музичне училище”, — вигукував тоді розчаровано. Рука залишалась не розробленою, тож це змарнувало останню надію хлопця стати музикантом.
Що ж було вдіяти? З усіх захоплень залишився лише авіамодельний спорт. Тоді він іще з більшим завзяттям продовжує заняття в гуртку та мріє стати льотчиком.
А поки час складання іспитів не настав, юний технік готується до чемпіонату області з авіамоделювання і при цьому ігнорує підготовку до вступу у військово-льотне училище.
— І тепер пам’ятаю, як батько розсердився через моє несерйозне ставлення до науки, враз поламав усі мої моделі, що я планував представити на змаганнях. Проте, незважаючи на гірке розчарування, зі слізьми на очах я все ж зліпив усе докупи і в результаті посів друге місце, отримавши годинника у якості винагороди, — розповідає мій співрозмовник.
Олександр так і не складав іспити до льотного училища. Натомість поїхав до Луцька здобувати професію фрезерувальника. При цьому своє вподобане хобі хлопець не полишав ні на мить, систематично брав участь у змаганнях з авто- та авіамоделювання.
Після навчання в училищі потрапив на виробничу практику в Запоріжжя на автозавод, де випускали славні автомобілі “Запорожець”. За іронією долі, неподалік від підприємства, де працював Олександр, розташувався авіаційний центр. Тут якраз тривав набір парашутистів та пілотів. “Це не випадковість”, — подумав тоді авіалюбитель. Недовго розмірковуючи, розпочав навчання в авіаційному осередку. Поєднуючи теорію вивчення літальних апаратів та роботу на заводі, молодого студента призивають в армію на летовище — практикувати повітряні рейси на справжніх військових літаках.
Спочатку, згадує Олександр, відпрацьовували польоти на реактивних Л-29, затим підкорювали радянські винищувачі МіГи. Отримавши звання молодшого лейтенанта та завершивши авіанавчання в Калузі, Олександрові дістається на вибір два направлення для продовження навчання — до вищого Актюбинського училища громадянської авіації та Вовчанського училища льотчиків-інструкторів.
Однак так і не прийнявши остаточного рішення (через особисті перестороги), нереалізований льотчик їде до тітки у місто Тольятті, де одразу влаштовується на завод фрезерувальником. Тут теж продовжує улюблене заняття з авіамоделювання, представляє зразки робіт на зональних змаганнях, завойовуючи перші місця.
Через деякий час, у 1983-му, Олександр успішно вступив на навчання до Чернігівського вищого військового училища льотчиків-винищувачів. У цей період одружився. Супутниця долі Людмила з Тольятті подарувала чоловікові двійко синів — Артема та Сашка.
Ще через три роки життя підготувало чергове випробування: 1986 року Олександра одним з перших з усього полку відправляють на ліквідацію Чорнобильської катастрофи, в самісінький епіцентр лиха.
Подальше життя нагадувало перекотиполе. У 90-х роках минулого століття, коли настав період тотального безгрошів’я, родина Чирків поїхала на заробітки до Москви. Мав тут чоловік свою будівельну компанію, що діяла більше десяти років. Згодом перепланував бізнес, створивши агенцію з продажу нерухомості.
— Нині мої обидва сини працюють у Москві, маючи у власності крупні компанії, що працюють на території усієї Росії. Натомість особисто мене життя у тамтешній столиці ніколи не приваблювало. Відтак чотири роки тому я придбав апартаменти на Канарському острові Тенеріфе у місті Пуерто Де Ла Круз, поблизу океану. І хотів, бува, отримати дозвіл на проживання в Іспанії. Проте знайомство з новим другом, віденським архітектором Харальдом, внесло деякі корективи щодо подальших моїх планів. Товариш допоміг мені перебратися до Австрії, за що я щиро йому завдячую. У центрі Відня я придбав дві квартири та, крім того, став власником приватного будинку в Каринтії — регіон на півдні Австрії. Відтоді й отримав дозвіл на проживання у трьох країнах Європи — Австрії, Німеччині та Швейцарії з правом працевлаштування.
А сьогодні Олександр Стефанович у тандемі з австрійською подругою Марією влаштовують у замку 18-го століття вечори відпочинку (власне помешкання Марії Саупи), як розважального так і пізнавального характеру. На прийом запрошують професорів та психологів, аби ті, на прохання завсідувачів так званого клубу кому за 60, читали різноманітні лекції на довільну тематику для десятків слухачів. Напередодні таких зустрічей наш земляк готує казан українського борщу та багато млинців з ікрою, щоб по завершенні офіційної частини імпрези досхочу насолодитися з однодумцями смачними наїдками власного приготування.
Як розповідає наш земляк, він до безтями любить Австрію за її кришталеве гірське повітря, велику пенсію, економічну стабільність та оточення добрих людей. Тим часом 60-річний пенсіонер Олександр Чирко не забуває своїх рідних і в Україні. Щороку, каже, приїздить у Камінь-Каширський відвідати родичів. Поряд з тим, з жалем зазначає співрозмовник, “Камінь — вже не те місто, де я мав щастя провести свої молоді роки”. Чоловік ще добре пам’ятає густо насаджений деревами міський парк. У той час, як вулиця Воля, за його словами, нагадувала смарагдовий тунель. “Безмірно шкода, що усієї цієї краси у Камені більше немає”, — ностальгує за рідним краєм Олександр.
Леся Мінібаєва.
