Є батьки, яким судилося стати мамами і татами не в момент народження малюка, а в час, коли він уже встиг пізнати життя, отримав певний досвід і, можливо, навіть упевнився, що довколишній світ – не дуже приємна річ. У таких сім’ях не з чуток знають, якою цілющою силою володіє тепло родинного кола. «Захистити» дитину для них означає не тільки вберегти від зла і негараздів, але й дещо більше – повернути віру у любов, добро і цінності. Подарувати щастя. І хоча таких батьків прийнято називати прийомними, для них усі діти – рідні, дані Богом.
«Не ми вибираємо дітей, а вони – нас»
У подружжя Олега та Галини Дем’яніків із села Раків Ліс троє прийомних доньок. Старшу вже віддали заміж, однак це ніяк не вплинуло на тісні сімейні стосунки, які зародилися не багато-не мало – вісім років тому. Саме тоді Дем’яніки привезли для своєї доньки сестричку. А тепер вони уже щасливі дідусь та бабуся.
– Я з великої сім‘ї, Олег — один у батьків. Тож у нього завжди було бажання, аби дитина не була одна. Бог подарував нам лише доньку. А через деякий час у мене почали з’являтися думки взяти дитину на виховання, – розповідає радісна мама Галина. – Це не було раптове рішення! Для цього потрібен час. Ми спілкувалися зі схожими сім’ями, цікавилися темою. Загорілись бажанням потрудитися для дітей-сиріт. Вирішили, що не ми вибираємо дітей, а вони – нас. Тому кожен раз їхали по них із серйозними намірами: якщо дитина згідна – ми її брали. Доки збирали документи, мали час на роздуми, але це нічого не змінювало, — заважує Галина. – Каті, нашій доньці, було 10 років, коли ми забрали 12-річну Марійку з Володимир-Волинської школи-інтернату. Так вона стала меншою, а потім – середульшою дитиною у сім’ї. Однак це не завадило дівчатам заприятелювати і знайти спільні інтереси. Я щиро вдячна Богу за такі теплі сестринські стосунки між доньками. Не завжди таке буває.
Цікаво, що до цього, коли подружжя перебралося у щойно зведений будинок, Катя не дуже хотіла жити в своїй новій кімнаті. Їй було нецікаво, тому вона максимально проводила час із бабусею, яка жила по сусідству. Але коли дізналася, що в них з‘явиться ще одна дівчинка – неймовірно зраділа і відтоді залюбки залишалася вдома. Усі три рази охоче їздила з батьками по діток і сприймала ситуацію як належить.
Галина Михайлівна пам’ятає усе до найменших деталей: перші зустрічі з доньками, їхні слова, важливі дні і дати, навіть години. Кожне знайомство було особливим, як і саме встановлення гармонійних сімейних відносин. Так, до Марійки довелося звикати двічі. Позаяк проживши у домі Дем’яніків близько двох місяців, дівчинка поїхала на півтора місяця в Америку на відпочинок у рамках соціальної програми, в яку увійшла ще до прийому в сім’ю. Однак, повернувшись до Києва, не зацікавилася жодною столичною розвагою – плакала, що хоче додому.
– Ми приїхали о п’ятій ранку. Марійка впала на ліжко і сказала: «Нарешті я вдома», – відтворює події того дня моя співрозмовниця, заразом поділившись своїм чуттєвим досвідом. – Це діти, до яких не прив’язатися неможливо. Вони мимоволі змушують полюбити себе. Вони хочуть ніжності і з ніжними словами приходять до тебе.
Перше «мама» – радість, ніяковість, щастя
До цього Галина працювала у дитсадочку, але покинула роботу, аби приділити належну увагу сім’ї, допомогти Марійці адаптуватися і підтримати у кожному новому кроці. Дівчинка була дуже домашньою, тож жінка стала її надійною підтримкою і мотиватором. Однак справжній статус мами, даний устами дитини, Галина Михайлівна отримала тільки через рік. У зовсім несподіваний для неї момент. Каже, це було незвично. Подібні відчуття складно передати словами: це і неймовірна радість, і ніяковість, і щастя. Натомість несказане за рік компенсувалося за тиждень. Чи ж багато потребує материнське серце?
Згодом Галина написала заяву на поповнення сім‘ї, а через деякий час надійшов дзвінок: є дитина. Жінка терпеливо чекала, доки отримає право побачити дівчинку, знатиме, що вона – майбутній член її сім‘ї: не хотіла поспішати, аби не плекати даремних сподівань. Передавала гостинці, але не знайомилася. Оленці було 7 років. Була норовливою, тому затоваришувала з новою сім’єю тільки з другого знайомства. Тоді, хоч і невпевнено, але сказала таке приємне «мама» (хоча й не без сюрпризів, які зараз згадуються з усмішкою). Олена уже закінчила 8 клас. Вона в сім’ї – активістка. Займається спортом, відвідує туристичний гурток, грає у волейбол і любить фізичну працю.
Дві мами, два тата
Минуло кілька років. Дем’яніки відсвяткували Марійчине весілля, Катя стала студенткою. У черговому звіті Галина Михайлівна написала, що вони планують поповнити сім’ю. Дати не зазначила. Пропозиція не забарилася: запропонували взяти 3-річну дівчинку на рік. Зрозуміло, усі були тільки «за». І тепер у домі просто не уявляють життя без кмітливої і надзвичайно енергійної малечі. Їй все цікаво, багато потрібно дізнатися. А ще, незважаючи на юний вік, у неї прекрасне почуття гумору. Завжди розвеселить і знайде вихід із будь-якої ситуації. І хоча перші пів року Саша була дуже скутою і надзвичайно тихою, зараз вона – живчик у хаті. Потіха для усієї родини. «Саша потрапила по милості Божій», – стверджує сімейна пара. Але чи зможе вона далі жити з ними чи повернеться до батька – має вирішити суд, засідання якого було перенесено через карантин. Наразі ж дівчинка знає, що у неї є дві мами і два тата, спілкується з рідною матір’ю по телефону. І весь світ, здається, «розкладений» у неї по полицях. А чого не знає – обов’язково перепитає.
Кожна дитина потребує любові і сімейних цінностей
Збільшення сім’ї кардинально «переключило» життя Дем’яніків з монотонного ритму на надзвичайно динамічний. Коли раніше Олег Іванович і Галина Михайлівна були більше вимогливі до себе в роботі, то зараз це несуттєве у порівнянні з потребами дітей. Так, вони готові заради їхнього оздоровлення і відпочинку поставити на паузу усі побутові проблеми, бо головне – більше показати, аби діти знали, яким яскравим може бути життя. Якою повинна бути справжня сім’я, в якій плекають високі цінності. Так, мимоволі, у цій насиченій розмові я виділила для себе багато, здавалося б, очевидних, але не завжди озвучених в щоденні речей, на які діти з «іншим» досвідом змусили Галину Михайлівну подивитися під новим кутом.
– Варто усвідомити одне: дітям потрібно приділяти більше часу, бо вони дані на короткий час. Вони не назавжди в нашій сім‘ї, – наголошує моя співрозмовниця. – І кожна дитина потребує саме сімейних цінностей, тепла, затишку. Неважливо, чи вона народжена тобою, чи прийомна. Тож якщо ми можемо дати цю увагу хоча б одній дитині – треба постаратися. Не говориться відразу за багато: на все свій час і терпіння. Але треба показати їм любов, і вони відповідатимуть взаємністю, – вкотре ділиться набутими знаннями мати. – Життя дається раз і треба послужити тим добрим вчинкам, яким ми можемо послужити і дітям, і Богу. Сім’я – завжди на першому місці. Спільний відпочинок, подорожі, ігри… Ми стараємося так жити. І навіть якби був другий шанс, ми вчинили б так само. Звичайно, у сім’ї не без труднощів, але я не бачу іншого життя. Нас усе влаштовує і ми дякуємо Богу за все, що маємо.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Раків Ліс.
