Справжня віра народжується через випробування. А кожен новий крок до неї сповнений терпінням, працею, милосердям і щирою любов’ю. Любов’ю до Господа, що є найвищим її стремлінням. Нелегка ця дорога, терниста, не всім під силу. Лиш тим, хто зуміє приборкати власну гординю, ввірить своє життя Всевишньому та наполегливо прямуватиме назустріч святості, падаючи, встаючи, падаючи й знов встаючи, але не здаючись. Прикладом такого завзяття та глибокої смиренності завжди були монахи – посередники між світом мирським і духовним, невпинні молільники за кожного з нас. Ми мало знаємо про їхнє життя, ще менше про те, які думки наповнюють їхні душі. Нещодавно журналісту “Полісся” пощастило поспілкуватися з такою дивовижною людиною. Звати її сестра Лазаря і вона – черниця Свято-Стрітенського Михнівського жіночого монастиря.
Цей візит до святої обителі, розмова, котра там відбулася, залишила приємний слід у душі автора наступних рядків. Останні допомогли глибше зрозуміти сутність віри, нашого призначення. Переступивши монастирську браму, перше, що відчуваєш, – спокій, тиху благодать. Немає тієї метушні, яка щодень відбувається довкола нас. Здається, ось розгадка причини, що спонукає багатьох людей забути про мирське і обирати натомість чернече життя. Проте моя співрозмовниця розвіює хибну думку, пояснюючи, монахи не прагнуть закритися від світу, вони залишаються його частиною, несуть подвиг молитви заради спасіння людства і себе зокрема. Її особиста доля тому підтвердження.
Невеличка зростом, тендітної статури сестра Лазаря взяла на свої плечі ношу, з якою часом міцним чоловікам упоратися важко, прийняла монаший постриг, аби молитися за рід, допомогти близьким людям і не лише знайти Бога, отримати Його благословення. Сьогодні вона, разом із іншими насельницями, виконує у монастирі різний послух. Окрім духовних справ на славу Господню, звершує господарські, побутові, милосердно допомагає відвідувачам обителі, усім, хто потребує підтримки. До того як стала інокинею сестра Лазаря мала цілком звичне ім’я Наталія. Родом черниця із села Верхи. Потрапила у монастир, каже, за промислом Божим. Він вибрав її ще в утробі матері.
врятоване Господом дитя, дівчинка, що незабаром народилося, любов’ю та добротою, здавалося, могло зігріти цілий світ. У дитинстві її світом була сім’я. Найбільше ж Наталія горнулася до матері. Навіть тоді, коли полишила рідний дім і вирушила здобувати духовну освіту, коли нарешті остаточно утвердилася в думці присвятити себе служінню Богу. До останнього піклувалася про знесилену хворобами дорогу людину. І тільки після смерті нені таки зробила відповідальний крок. Однак, навіть знаходячись тут, не перестає думками залишатися поруч із близькими. При згадці про них у її очах бринять сльози. Попри духовний статус, взяті обітниці монахи не перестають залишатися живими людьми, їхні душі також переповнюють почуття, мабуть, навіть більші, ніж решту.
І ось наша розмова підходить до питання: чому вона все ж прийшла у монастир? Сестра Лазаря відверто розповідає, що це рішення далося їй непросто, довго сумнівалася. Але якось отримавши добру пораду від знайомого священника, переконалася, так має бути. Знала куди потрапить, бо навчалася у духовній семінарії, потому прислужувала у храмі, тому легко звикла до нових умов. Друге народження Наталії відбулося серед цієї благодаті, у стінах обителі, коли нещодавно єпископ Волинський і Луцький Нафанаїл звершив над нею чин постригу, нарікши новим ім’ям Лазаря. Цьому передував шлях духовних випробувань, котрі продовжують тривати для Лазарі й нині. Без них життя монахів неможливе. Долаючи їх, вони укріплюються у вірі.
Олександр ПРИЙМАК.
