Військова династія Охримчуків з Гути-Камінської: батько, син, дочка та зять служать у лавах Збройних Сил України
Камінь-Каширщина виплекала та відрядила на захист Батьківщини не одне покоління хоробрих воїнів. Нині наші герої, тримаючи руку на пульсі війни, завше на вістрі буремних подій, також продовжують боронити рідну землю на сході України. Захищають незалежність держави і мирне життя її громадян навіть цілими сім’ями. Як от родина Охримчуків, яка сприймає війну з агресором не як важку повинність, а радше вважає це своїм моральним обов’язком.
Голова сім’ї Олександр Васильович віддав військовій службі майже тридцять років. Нині він — старший офіцер Центру оперативної підготовки об’єднаного штабу Командування об’єднаних сил ЗСУ (м. Київ). Вірний обов’язку, але водночас надмірно скромний до власної персони. Хоч за плечима у кадрового офіцера — навчання у Ленінградському військовому училищі, служба на Кубі, а з 2014-го року підполковника Охримчука покликала війна з російським окупантом…
Наслідуючи батька, по військовій стежині пішли і діти. Так, його син Олександр — випускник військової академії, нині служить командиром танкового взводу в одному із підрозділів 14 ОМБР імені князя Романа Великого. А донька Дарина — офіцер Збройних сил України. Не побоявшись солдатчини, обрала також не просту для жінки професію. Адже не секрет, що бути армійкою — це справа не для слабкодухих. Доповнив мілітаристські ряди сім’ї Охримчуків, ставши їхнім зятем, лейтенант Вадим Андрійчук.
Усі чоловіки зі зброєю в руках, несучи тягар війни, брали участь у бойових діях на Сході України. У той час, коли в сімейному тилу їхнім оберегом на віддалі була дружина, мати, теща та за сумісництвом капітан запасу — Віра Охримчук.
З початком збройного конфлікту на Сході свій бойовий досвід, після повернення із запасу, наш земляк Олександр Охримчук передавав молодшим бійцям, перебуваючи на посаді командира окремого мотопіхотного батальйону “Волинь” 14 ОМБР. Ще й досі згадують про нього колеги, як про «мудрого командувача, дії котрого завжди виважені та упевнені». За період неоголошеної війни довелося понюхати пороху комбату донесхочу, він зазнав чимало бойових втрат та пережив загибель близьких побратимів. З болем пригадує серпень 2014-го, відомий українцям загибеллю сотень бійців під Іловайськом…
— Тієї пекельної пори, якраз у День Незалежності України, — розповідає начальник штабу, — я отримав невтішне повідомлення від командира про те, що наші втрачають контроль над Іловайськом. А відтак командувач зобов’язав «знімати із платформ броню і курсувати слідом за піхотою за вказаним маршрутом».
Ніхто тоді і гадки не мав, з яким лихом солдатам доведеться зустрітися віч-на-віч, — згадує комбат.
Тоді під Дзеркальним росіяни своєю артилерією загнали колону командира на ділянку, де за їхнім задумом мали знищити наших піхотинців. То був завчасно підготований супротивниками вогневий мішок. У бою Олександра Васильовича було поранено, але дивним чином йому вдалося зібрати вцілілих бійців та загиблих і через єдину невидиму для обстрілів зону на кількох «Уралах» усі вискочили із вогняного зашморгу.
— На той момент у підступності такої ситуації не здогадувався жоден, — зізнається військовий.
Олександр Охримчук вів другу колону далі із чотирьох бойових машин піхоти за встановленим для неї маршрутом. За кілька кілометрів від Іловайська вона потрапила під артилерійський удар. Росіяни били по них «Ураганами» і «Градами».
— Як виявилося згодом — вороги влаштували котел оточення, в якому від вогню терористів ніхто не мав вижити. Наша колона військових продовжувала просуватися. Однак вже під Новокатеринівкою на солдатів чекала чергова пастка: одна за одною були підбиті чотири бронемашини, а в командирську — влучили три міни, — каже офіцер.
Попри це важко контужений Олександр Охримчук все ж витягнув з-під броні своїх хлопців та відвів до села. До речі, хоч всю українську бронетехніку було підбито мінами, виявився пораненим, на щастя, лише один боєць серед майже тридцяти наших солдатів. Так до Іловайська вони не дійшли. Підпаливши усі БМП, під димовою завісою командир вивів бійців у поле. Здолавши сотню кілометрів без крихти хліба, на третій день солдати дісталися села Дачне, зайнятого нашими військовими…
А вже через рік мотопіхотний батальйон за лічені години нищив оборону окупантів, що розмістилася на території поблизу «Бахмутки», яка за Мінськими домовленостями мала належати українській стороні.
На жаль, війна триває і досі, однак українці з нетерпінням чекають на припинення бойових дій та повернення додому своїх визволителів…
У розмові з журналістами офіцер ЗСУ принагідно вітає своїх побратимів з 6-ю річницею створення мотопіхотного підрозділу народженої та загартованої в боях 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, яку відзначали в останні дні травня. Зі святом браття! Слава Україні!
Леся Мінібаєва.
