21 березня всі причетні до мистецтва слова відзначають День поезії. Хтось не уявляє свого життя без прочитання віршових збірок, хтось час від часу завчає напам’ять найяскравіші строфи новопрочитаних текстів, а дехто просто пише – не обов‘язково задля слави і почестей, а заради себе, для душі.Проте від-бірно і зі смаком. До цієї когорти належить і Любов Фіц із Сошичного (на фото).
У шкільні роки Любов Степанівна мала яскраво виражені математичні здібності. З легкістю розв’язувала задачі і приклади і про літературне поприще навіть не мріяла, хоча й багато читала.
А от віршування давалося їй напрочуд легко. У студентські літа писала на прохання друзів, з нагоди свят чи просто звіряла паперові свої почуття. Так назбиралася перша «збірка» у зошиті на 96 аркушів. А потім поезію замінили домашні клопоти. Однак ненадовго – внутрішня потреба писати знову покликала за собою і не відпускає вже більше 20 років. Попри такий поважний поетичний досвід сільська поетеса пам’ятає усі свої вірші.
Кожен текст – це життєва історія і назавжди закарбована емоція. Так, ніжним трепетом пронизана щемлива поезія про матір, щирістю – інтимна лірика, завзяттям – поезії-відгуки на творчість класиків української літератури. Це життєствердні і наснажені любов‘ю вірші, в яких проступають назовні непідкупна простота, душевність і сила любові жіночої душі. Тому чи не у кожному з них, без перебільшення, можна «прочитати» автора. Тут – тісний зв’язок з природою, рідним краєм, захопленнями і найдорожчими серцю спогадами. Зокрема, рефлексії про дитячі роки, які завжди будуть найтеплішими. Тож Любов Степанівна принагідно розповідає нам, як у дитинстві з мамою вибирала льон, як мама брала її з собою по чорниці, як разом співали ягідних пісень, як ткали рядна і рушники. Не менш приємні історії про бабусю, про те, як зривали з верхівок дерев вишні, допомагали по господарству, і багато інших. “Малою була смілива і безстрашна”, – сміється поетеса.
Попри всі «лаври» поетичного дару, навіть шанувальникам слова буває нелегко. Муза – непередбачувана і норовлива. Тому Любов Степанівна завжди має напоготові записника і ручку, аби занотувати новозрифмовані рядки, коли її вчергове навідає натхнення. А ще потрібно постійно удосконалюватися, читати визнаних, цікавитися новинками поетичного світу і працювати над технічною стороною тексту, зокрема, над римою. Адже поезія – неповторна: написане раз – на все життя. Сама ж авторка захоплюється талантом Лукаша Назарчука і поезією Марини Гнатюк, серед класиків улюблені – Ліна Костенко, Володимир Сосюра, Леся Українка, Володимир Маяковський. У них і черпає розуміння майстерності.
Віршування не тільки повертає Любов Степанівну у найкращі часи, наче машина часу, але й «будує» сьогодення: відчуття слова не раз ставало їй в нагоді у професійній діяльності. Каже, якщо потрібно підготувати щось на шкільний захід – не шукає у книжках, а пише свої тексти. Так, чимало сценаріїв склала, коли працювала заступником директора з виховної роботи. А це багатий 20-річний досвід. А поза творчістю вона – дбайлива господиня, щаслива мама 4 дітей, відмінник освіти України і просто залюблена у свою роботу вчителька зарубіжної літератури.
Однак не тільки поезія впевнено і надовго увійшла в життя. Не дає старіти душею і музика. До неї у Любові Степанівни особлива любов (тавтологія тільки підкреслює цей тісний зв’язок) – співала завжди: і в роки навчання, і на святкових урочистостях. А зараз разом з чоловіком співають у церковному хорі. Паралельно наша героїня керує вчительським хором, хоча й не має спеціальної освіти – навчилася цього ще у шкільні роки від учительки музики. Загалом, усе творче й динамічне близьке цій жінці – по життю активістка. Тож і нині грає у волейбол і знає толк у спортивному орієнтуванні. А ще хоче записати і тематично згрупувати сошичненський фольклор, аби познайомити молоде покоління з сільськими піснями, перейнятими з материнських уст.
***
А на порозі уже 59 весна. Час летить невпинно, змінюються вподобання і запити суспільства, а Любов Степанівна і досі береже в серці світлу заповідь своєї бабусі:
Отож, дорогою добра ідіть ви твердо,
Боріться скрізь зі світом зла й пітьми,
Бо тільки доброта і милосердя
Нас роблять в світі справжніми людьми.
Надзвичайно актуально, чи не так?
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Сошичне.
