Ніна Олександрівна Томюк (у дівоцтві – Билінська) народилася в селі Перевісся Мацеївського (тепер – Турійського) району в 1940 році. Навчалася в Горохівському сільськогосподарському технікумі, тоді ж познайомилася із майбутнім чоловіком Миколою Томюком. Він розказував про своє життя, долю рідних і про село Королівку Влодавського повіту, що в Польщі, де народився. Королівка (Королювка) знаходиться на крайньому східному порубіжжі Польщі за шість кілометрів від Влодави.
На початку минулого століття Влодавський повіт Холмщини належав до тих земель, де історично проживало найбільше українців у межах Польщі.
У серпні-вересні 1939 року між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом було підписано ряд угод, внаслідок яких західноукраїнські терени розділили приблизно по «лінії Керзона». Після цього на території Польщі залишалася значна кількість українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя.
Наприкінці Другої світової війни для українців Закерзоння складалися важкі життєві обставини: у вересні 1944 року Польський комітет національного визволення та уряд УРСР підписали угоду про евакуацію українців із території Польщі, а поляків – із західних областей УРСР.
Ніхто не хотів полишати обжиті місця
… Томюки, як й інші односельчани, жили усталеними традиціями, займалися господаркою, разом збиралися на свята, відпочивали й училися, тобто, було все, як годиться. У сім’ї підростало двійко діток: донька Марія й син Микола, народжений 1930 року. Їхній батько, Василь, займав у житті села активну позицію, завжди виявляв проукраїнські переконання. Він добре знав про обставини, що наближалися й були неминучими, і разом із односельчанами намагався перешкодити цьому. Ніхто не хотів зриватися з обжитих місць і залишати свою землю. Люди планували подальші справи, готувалися до польових робіт, а Томюки ще й дерева на хату настаралися й мали намір розпочати нове будівництво.
Вимушена депортація
… Це сталося ввечері на свято Введення Пресвятої Богородиці. Зранку селяни були в храмі Божому, а по обіді зібралися на вечорниці, аби почути якісь новини, обговорити їх та просто погомоніти. Коли стемніло, до хати ввійшли кілька поляків і наказали чоловікам вийти на вулицю. Серед них був і Василь Томюк. Наступного ранку чоловіків знайшли вбитими в лісі поблизу села. Поміж них не було тільки Томюка. Де зник чоловік – ніхто не сказав. У родині й дотепер не знають, де він подівся. «Чоловік не один раз їздив у Королівку, розпитував людей, намагався дізнатися про долю батька, але нічого не добився. З тим так і жив», – розповідає Ніна Олександрівна.
Згодом розпочалось вимушене переселення. Жителів Королівки виселяли у Станіславську (тепер Івано-Франківську) область.
Загалом у 1944 році у Влодавському повіті проживало 26 751 особа, що були українцями. Це складало 29,5 відсотка від усього населення. Переселення українців з територій Підляшшя, Холмщини, Лемківщини та Надсяння розпочалося в жовтні 1944 року і тривало до серпня 1946-го. Вцілому з Влодавського повіту було депортовано 25030 чоловік, тобто 93,4 відсотка всього українського населення.
То був дуже важкий період: люди залишали облаштовані помешкання, нажите роками добро, землю, дорогі серцю місця. Їм виділяли обмаль часу, аби спакувати найнеобхідніші речі, взяти дещо з одягу й харчі на дорогу. Діти й старші люди їхали на підводах, інші – йшли пішки. Худобу теж гнали з собою, бо на чужині то була запорука виживання.
Томюки – мати, бабуся й двоє дітей – потрапили в Коломию. Коломийських поляків вивозили в Польщу, а на їх місце заселяли українців із Польщі, зокрема, з Влодавського повіту.
Та прибульцям у Коломиї не були раді. Їх звинувачували, що ті заселяли чужі помешкання й користувались чужими речами. Навіть колодязі закривали і переселенці змушені були їздити аж за 10 кілометрів і набирати воду в бочки.
Томюки довго не затримались у Коломиї і переїхали на Волинь, у село Діброва, що на Любешівщині, до родичів, котрі ще до війни купили тут землю і пережили трагічні події воєнного часу. Та й тут було не краще, адже ж поселилися в курній хаті, а весь реманент і худобу було конфісковано в колгосп, який саме почали організовувати.
“Ворога” народу – на каторгу
Згодом сім’я перебралася в Камінь-Каширський: на вулиці Торговій купили половину хати й почали облаштовувати родинне життя. Однак та радість була недовгою.
«Улітку 1950 року, – розповідає Ніна Олександрівна, – на приміщенні райвиконкому хтось вивісив синьо-жовтий прапор». Микола Томюк потрапив у поле зору підозрюваних. 15 липня був арештований, а в листопаді засуджений за двома статтями КК УРСР – за «антирадянську пропаганду й агітацію» та за «недонесення органам влади про контрреволюційні злочини». Чоловік отримав вирок – 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Відбував покарання в Заураллі. Лише в червні 1956 року був звільнений як «необґрунтовано засуджений» на підставі Постанови Комісії Президії ВР СРСР і в 1973 році реабілітований.
Біля внуків – тепло і затишно
Томюки виростили четверо дітей: три доньки й сина. Микола Васильович працював головним економістом в сільгосптехніці, інших організаціях Каменя-Каширського, завжди мав авторитет серед колег і містян, а Ніна Олександрівна трудилася бухгалтером в міських установах. Нині вона з внуками проживає в Камені-Каширському на вулиці Торговій. Їхній будинок, до слова, має історичне минуле: до війни в ньому проживав єврейський рабин, а в часи німецької окупації знаходився в межах гетто.
Ніна Олександрівна пригадує, як вони з чоловіком їздили в польську Королівку і він показував хатину, де народився: «Ще дерево збереглось, що надбали на нову хату, але вже було непридатне, бо погнило від дощу… Іще стара хата стояла, як ми приїздили. Серед запустілого двору – сумна, безлюдна, похилена… Таких хат-пусток на Закерзонні ще багато було, всі такі ж поруйновані, як і долі їхніх господарів…».
Наталія Пась,
директорка
Камінь-Каширського краєзнавчого музею.
