І на синтезаторі, і на гармошці, і на гітарі та барабанах… Володимир Назаревич чудово вмів управлятися на будь-якому музичному інструменті, котрі потім добровольцем змінив на автомат і військову амуніцію. А який голос мав! Колись не одне весілля чи концерт заворожувались його співом. Та страшна хвороба зробила чоловіка назавжди німим, а потім, зрештою, забрала безжально і його життя… У селі Нуйно навіки попрощалися із ідейним військовослужбовцем, добрим господарем та талановитим односельцем Назаревичем Володимиром Григоровичем.
Володимир з усіма своїми чотирма онуками та дружиною перед початком повномасштабної війни.
У молодечі роки Володимир відслужив строкову службу в армії, закінчив у Луцьку культосвітнє училище. У парі з дружиною виховали трьох донечок, дочекалися вже й онуків. Свого часу свою творчу натуру реалізовував на сільських клубних дискотеках, грав із рідним братом на весіллях, організовував культурні заходи, виступав на тематичних дійствах усім сімейством на районній сцені. Навіть у газеті «Полісся» було написано колись про їхній родинний колектив.
Сценічний виступ дуету нуйнівців Юрія та Володимира Назаревичів.
Грав за своє село і у футбол, був воротарем. Його умілі до перебирання клавіш і струн руки так само вправно ловили й м’ячі суперників. Під плином життєвих обставин доводилось змінювати рід діяльності. Працював і різноробочим у лісгоспі, і будівельником на сезонних роботах.
Демобілізований Володимир, уже геть зболений недугою, востаннє зустрічається з братом Юрієм, котрий досі продовжує військову службу.
Коли почалася повномасштабна війна, без вагань одразу пішов до військкомату. Його кілька разів завертали, адже в чергах стояли значно молодші добровольці та ще й з бойовим досвідом. Проте 3 березня таки домігся свого. Потрапив до складу 14-ої ОМБр, у підрозділі якої вирушив стримувати навалу окупантів на Житомирщину та Київщину. Після витіснення ворога з півночі України був передислокований на східний фронт. Побратими називали його «Дід», бо був чи не найстаршим у формуванні на той момент. Обіймав посаду водія-санітара. Під час бойових дій отримав контузію. Через кілька місяців служби почав відчувати недомагання, спочатку списував все на звичайну застуду чи ангіну. Та голос ставав все більш сипучим та тихішим…У жовтні приїхав додому, мав пригнати в зону бойових дій авто. Користуючись нагодою, пройшов обстеження. У його щитовидній залозі виявили онкологічне утворення на пізній стадії. Попри страшний діагноз все ж ще привіз хлопцям обіцяний транспорт із вантажем. Під кінець осені 2022-го за станом здоров’я був демобілізований. Після протистояння з російською «чумою» майже два роки воїн боровся ще і з раком. Та 1 жовтня 2024-го у віці 58 літ недуга, на жаль, перемогла його остаточно.
«Він завжди був у русі, товариським, душею компанії, дбайливим татом, м’яким і приємним у спілкуванні. Його рідний брат-музикант, з яким він колись виступав, теж приїхав із Польщі і добровольцем пішов у прикордонний загін. Син третього їхнього брата, уже покійного, також захищав Україну й загинув у червні цього року у бою на Донеччині. У молодості вони були носіями та творцями української культури. Тепер, усупереч багатьом «але», вони стали захисниками своєї землі. Нам усім бракуватиме тата. Він був справжнім патріотом від юних літ. Свою національну ідею проніс через усе життя і не загубив у зрілості. Коли держава потребувала його подвигу – він не злякався й узяв до рук зброю. Для нас він Герой і приклад для наслідування!», – говорить про батька наймолодша донечка Катерина.
Іванна ГАЙДУЧИК, село Нуйно.
