Незалежна громадсько-політична газета

Ще є шанс повернути окуповані Росією території і людей

18277654_102

У цьому переконаний уродженець села Хотешів Володимир Кіпень — відомий науковець, політолог, директор Донецького інституту соціальних досліджень та політичного аналізу, професор донецького національного університету ім. Василя Стуса. 

Надзвичайно потужна пропагандистська машина Росії десятиліттями безперешкодно працювала в інформаційному просторі України, засмічуючи мізки її громадян викривленими ідеалами, дезінформуючи, розколюючи суспільство на ворожі одна одній частини. На жаль, ця планомірна політика дала результат. Велика кількість жителів, особливо російськомовна частина, свято повірила у свідомо нав’язувані ЗМІ сусідньої держави міфи про меншовартісність всього українського, провінційність нашої мови, культури, звичаїв, боялася “кровожерливих” бандерівців і молилася на “великого брата”, щиро надіючись, що колись він стане на захист “пригноблених”, яким начебто забороняють спілкуватися російською мовою.

Правда, нікого ніколи ніхто й не пригноблював. Навпаки, мовна політика української держави завжди була спрямована на підтримку нацменшин, захисту їх прав на самоідентичність. У той же час влада, навіть розуміючи небезпеки, постійно загравала із Росією, потурала недружнім жестам, нерідко закривала на них очі. Останнє у підсумку обернулося для України відомо чим: спочатку російський агресор вкрав у неї Крим, а згодом розпочав жорстоку війну на зросійщеному сході країни.
Чи могли ми уникнути такого сценарію, не допустити втрати територій, розгортання бойових дій? Така можливість існувала, вважає відомий науковець, політолог, директор Донецького інституту соціальних досліджень та політичного аналізу Володимир Кіпень, якби політики, тодішнє керівництво вчасно зрозуміли серйозність проблеми, підтримали патріотично налаштовану громаду Донбасу і не полишили регіон сам на сам із ворогом та його посіпаками. Однак навіть тепер, опісля майже шести років протистояння, шанс повернути втрачене, зокрема, людей, назад до України все ще залишається. Що для цього потрібно зробити? Про це – далі у розмові з професором.

Достатньо патріотів України є і серед російськомовних громадян

Окупація Росією умів і сердець жителів України розпочалася задовго до вторгнення її військ. Десь вона спрацювала краще, як от на Донбасі та в Криму, десь вплив ворожої пропаганди виявився менш дієвим. Зосібна тому “виною” — відмінність рівня національної самосвідомості населення різних теренів країни. Далеких територіально від східного сусіда волинян, львів’ян чи закарпатців важче переконати, що вони не українці, а малороси, бо ментальний вимір їх мислення сформований в західних традиціях, які передбачають прояв себе, як вільної особистості, незалежної від зовнішнього впливу, авторитетів. Натомість Донеччина і загалом схід України через свою близькість до Росії стали таким собі плацдармом для творення манкуртів, що не пам’ятають власного роду-племені, цураються мови предків, підтримують чужу політику. Хоча категорично навішувати на російськомовних громадян ярлики зрадників і посібників окупанта теж буде не зовсім правильно. Достатньо патріотів України й серед них. У цьому уродженець села Хотешів Володимир Кіпень переконався за понад чверть століття, прожитих у Донецьку.
– Не слід розрізняти патріотів України лише за мовними ознаками. Це велика помилка і дуже небезпечний штамп, який якраз активно насаджується чужою пропагандою. Росії вигідно переконати українців, що всі, хто говорить російською мовою, – це прибічники “русского мира”, аби у такий спосіб розколоти нас. У моєму середовищі було чимало патріотично налаштованих людей, значна частина котрих розмовляла російською. Вони теж відчували тиск. У той же час я бачу зараз немало “ватників” серед україномовних. Проте мова, звісно, має значення. Голос української громади на Донеччині лунав дуже тихо і глушився абсолютно масованими пропагандистськими машинами, як внутрішньою, насамперед Партії регіонів, так і зовнішньою – Росією. Близько 80 відсотків інформаційного простору сходу та півдня України у певні часи займала інформація чужа.
Господарі краю, регіонали та олігархат, які домінували на Донбасі, в культурній сфері провадили політику, яка давала їм можливість контролювати масову свідомість. Дискредитувалися найбільш позитивні українські ідеї, підходи. Те, що стосувалося, наприклад, визвольної боротьби українців у Другій Світовій війні, ОУН-УПА, Степана Бандери, спочатку навіть гімну України, інших патріотичних здобутків української культури. Робилися дуже потужні зусилля, щоб сформувати негативне сприйняття цього.
– Володимире Порфировичу, з ваших слів зрозуміло одне, що українській патріотичній громаді просувати національні ідеї в такому середовищі вдавалося непросто, зважаючи на тиск?
– Так. Тільки слід підкреслити, що інколи це був не відкритий грубий тиск. А знову ж таки достатньо продумана цинічна політика. Місцева політична, бізнесова еліта намагалася нав’язати думку, що українська громада на Донбасі нечисленна. Тих, хто постійно вживає українську мову в професійному середовищі, – ще менше. Тому попит на культурницькі проєкти українського змісту тут дуже незначний, вони нерентабельні. Не цим треба займатися. От є інтернаціональний, російський продукт, якщо він гарної якості, то й, слава Богу, хай буде… Ніби й немає абсолютно однозначного заперечення, відторгнення. Але разом із тим така політика творила денаціоналізовану свідомість, з якою легко було працювати на предмет маніпулювання. Це потім активно використала Росія в гібридній війні проти України.

“Не всі позитивно сприймали мою патріотичну позицію”

– Живучи в переважно російськомовному оточенні, ви, однак, продовжували розмовляти та викладали українською. Невже подібна впертість не викликала критики, несприйняття з боку населення міста, керівництва Донецького національного університету, студентів?
– Можливо, рівень конформізму, пристосуванства у мене був недостатньо великий, аби піти на такі речі (жартує співрозмовник — авт.). Це мені видавалося неправильним. Вважаю, якщо ми живемо в українській державі, маємо національний університет, то ж і викладання предметів у ньому повинно здійснюватися українською мовою, щоб орієнтувати молодь на національні ідеали, готувати з неї не лише професіоналів, а, насамперед, громадян власної країни. Тому вирішив триматися цієї світоглядної позиції, майже завше спілкувався українською, виступав нею на радіо, в пресі, на телебаченні. Звісно, коли вимагала ситуація, переходив на російську мову. Для того, щоб ті позиції, ідеї, які хотів донести, мали значно ширше коло сприйняття. Не забуваймо, що 80 відсотків населення Донецької області — все-таки російськомовне.
Не всі позитивно сприймали мою патріотичну позицію. Адміністрація навчального закладу не раз натякала переходити на російську мову викладання. На початках траплялися конфліктні ситуації також і зі студентами. Але не зраджуючи принципам, намагався їх переконати. Пояснював, що, слухаючи курс українською мовою, вони отримують додаткові кваліфікації, які дадуть їм можливість у майбутньому мати більш конкурентні переваги з іншими випускниками. Подібна політика, як правило, закінчувалася порозумінням, налагодженням нормальних відносин.

“Кожен, хто не підтримував “русский мир”, ризикував потрапити “на підвал”

– Проте, з приходом до влади на Донеччині сепаратиських, проросійських сил, ви разом із іншими представниками україномовної інтелігенції змушені були покинути терени області через побоювання потрапити під репресії?
– На жаль, іншого варіанту тоді просто не існувало. Ситуація була надзвичайно тривожна. У місті панував хаос, велося дуже активне полювання на патріотів. Кожен, хто не підтримував “русский мир”, ризикував потрапити “на підвал”. Його могли побити чи навіть убити. Подібна доля цілком вірогідно чекала би й на мене. За півтора місяці до від’їзду, опісля того, як мій колега попередив, що мене і кількох наших викладачів із університету внесено у “чорні” списки, ми з родиною перебралися на дачу під Донецьком. Надіялися, що держава з усією військовою силою втрутиться в ситуацію, не допустить найгіршого сценарію. Подібно, як у Криму… Та час ішов, а проблема лиш загострювалася. Нарешті 10 липня відбувся наш від’їзд. Покидали ми місто одним із останніх потягів, що ще відправлялися із залізничного вокзалу. Всього за п’ять кілометрів від нього, в міжнародному аеропорту, вже гуркотіли канонади та велися перші бої.
Їхали, захопивши з собою лише потрібні речі, надіючись повернутися перед новим навчальним роком у звільнений Донецьк.

Навесні 2014-го 65 відсотків жителів Донецька хотіли, аби Донбас залишався у складі України

– Бачачи, як підло Росія діяла у Криму, ви направду думали, що все минеться, не буде кровопролиття, війни?
– Проукраїнські сили Донеччини пробували протистояти колабораціонізму та сепаратизму місцевої влади та частини населення. Ми об’єдналися в Комітет патріотичних сил Донеччини (КПСД), займалися роз’яснювальною роботою, проводили з лютого по квітень проукраїнські мітинги, закликали центральну владу в Києві захистити український Донбас. Та сили були надто нерівні. У березні на наших же мітингах нас почали вже вбивати і скоро бойовики повністю контролювали все в місті та області, розправляючись з патріотами. Більшість співробітників силових структур зрадили країну, захисту не було. Сподівання залишалися на Київ, на сили держави. І ситуація в Донбасі на той час була не безнадійна. Я це знав як науковець. Ще наприкінці березня, згодом за кримським референдумом, наш інститут соціальних досліджень та політичного аналізу провів у Донецьку незалежне дослідження. Це було дуже непросто, часто й небезпечно для людей, що займалися опитуванням. Але нам надзвичайно важливо було зрозуміти, які масові настрої панують у місті. І отримали доволі цікаві дані, котрі спростували абсолютну більшість міфів, які поширювалися російською пропагандою стосовно Донбасу. Ми тоді визначили, що на весну 2014 року більше 65 відсотків людей стоять за те, аби Донбас залишався в складі України. А тих, хто безпосередньо виступав за введення російських військ, за відокремлення Донбасу від України і включення в склад Росії, було лише на рівні третини. Зовсім не та картинка, яку малювали нам російські ЗМІ. Серед оцих двох великих груп на питання “що потрібно робити, якщо Росія введе сюди свої війська?”, 20 відсотків прибічників Росії сказали, що вони будуть діяти разом із ними. Натомість з орієнованих на Україну людей 20 відсотків відповіли, що не підтримуватимуть окупаційні війська і вважають необхідним їх знищувати. Оце вам та патріотична частина, яка могла бути задіяна, щоб стабілізувати ситуацію, якби центральна влада не кинула регіон повністю на відкуп регіоналівсько-проросійській владі. Оперуючи цими даними, я тоді намагався через телебачення, радіо, пресу донести правду про реальний стан речей. Але влада втратила шанс, не оцінила ризики, не провела швидких кадрових перестановок. Тому Київ несе свою частку відповідальності за всі події, які трапилися влітку 2014 року на Донбасі.

Те, що зближує усіх, допоможе повернути Крим і Донбас

– Чи зможемо ми колись повернути втрачені території назад в Україну і які кроки потрібно зробити для цього?
– Це реально, якщо будемо продовжувати й далі боротися за власну ідентичність, намагатимемося зберегти державну орієнтованість у непростих умовах, діятимемо чітко, послідовно, але при тому гнучко. Залучаючи сильну міжнародну підтримку та неодмінно нарощуючи власні збройні сили. І не забуваючи про інформаційну складову реінтеграції, про розвінчування серед людей міфів російсько пропаганди. Повернути Донбас і Крим можливо, якщо зможемо відшукати спільні точки дотику, котрі нас зближують, аби показати регіонам ті переваги, які дає життя в єдності з Україною. Абсолютна більшість українців сьогодні переймається приблизно однаковими проблемами: як нормально заробити, реалізуватися в професії, забезпечити навчання дітей, лікуватися, отримати пенсію. Не є винятком і ті, що мешкають на непідконтрольних територіях. Від цих соціальних питань можна відштовхуватись у плані об’єднання територій та їх населення, розробляти механізми, як реінтегрувати останніх у культурне, суспільне, політичне поле України. І зробили це так, щоб не створити нові загрози всій Україні, “не втратити більше, повертаючи менше”. Адже антиукраїнські сили, як зовнішні (Росія), так і внутрішні (власна “п’ята колона”) зараз хочуть “вернути” Донбас в Україну на путінських умовах.

Немає сумніву, що Україна є і буде

– Уявімо, що наступного року закінчиться війна. Скільки часу мине, поки ми нарешті збудуємо на території України спільний для всіє нації культурний вимір?
– Дивлячись, що буде кріпити Україну в якості єдиної, інтегрованої, цілісної держави. Щоб всі регіони України стали однаковими, то, власне, цього ніколи не буде. Ми – фронтирна країна, на рубежі між Європою і Євразією. Частина населення відносить себе більше до російського простору, частина – до західного. І орієнтуватися на те, що можна зробити весь цей простір гомогенним, однотипним – абсолютно програшний варіант для політики, і небезпечний з точки зору забезпечення реальної єдності України. Отже, треба приймати те, що в Україні є різні території, регіони. Кожен регіон має свою специфіку. І це може бути його плюсами, вигідними сторонами, додавати до загальної української палітри нові барви, нової конкурентоздатності загалом українському. Отакий підхід, більш м’який, він є значно перспективніший. Варто проводити широку культурну політику, яка б формувала українську політичну націю, де б українці становили панівну частину, але й представники інших етносів точно так само усвідомлювали себе громадянами цієї держави і включалися безпосередньо в процес її творення. Нам потрібно створити українського громадянина, який би відзначався повагою до власної держави, знанням і шануванням власної історії. Громадянина, який би знав свої права і громадянські обов’язки. Громадянина, який може говорити і українською, і російською, і англійською, толерантно ставиться до права, перш за все титульної, української нації на самовизначення. Знищити гнилі міфи, котрі впроваджені російською пропагандистською машиною в свідомості маси людей. Це завдання не одного року, а десятиліть. Існують закони швидкості реальних змін у різних сферах. Науковці говорять, що змінити правила в політиці можна за пів року, змінити клімат в економіці – за п’ять років, а для того, щоб змінити свідомість людей, має минути двадцять п’ять років. Першу частину шляху ми пройшли. Не надто успішно. Зараз пожинаємо плоди нашої недалекоглядності, помилок, безхребетності у певних моментах до якихось дій. Будемо сподіватися, що наша попередня історія навчить народ, а найпаче українську владу і ми матимемо більш успішніший період нашого наступного розвитку. А те, що Україна є і буде – це поза сумнівом. Хоча, щоб вона була, нам треба докладати дуже великих зусиль і дуже розумно діяти.
Спілкувався Олександр ПРИЙМАК.

Please enter banners and links.

ІНТЕРВ'Ю
Tagged

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *