Коли вся країна готувалася до зустрічі Нового 2016 року, в родину Шеметюків із села Волиця Камінь-Каширського району прийшло страшне горе – під Красногорівкою 26 грудня загинув їхній син Саша. У це просто не можливо було повірити. Адже йому тільки місяць залишалося служити. Тато Степан Іванович закреслював дні в календарику, все не міг дочекатися сина… Виростили трьох синів – і всі воювали Степан Іванович і Галина Федорівна Шеметюки виховали четверо дітей – три сини й дочку. Всі сини Шеметюків знають, що таке війна. Мама каже, це через те, що в них тече бандерівська кров – дядько Степана Івановича був у повстанцях. Маленькими її хлопчики все у «войнушки» грали. Повиростали – довелося всім трьом пізнати, що таке війна справжня, з потом, кров’ю та зі смертю. Старший Сергій на першій чеченській був – він якраз строкову проходив. Менший Роман став кадровим військовим, служить на Скнилівському аеродромі Львова. Влітку 2014 року брав участь в АТО. Визволяв Краматорськ, стояв під Слов’янськом. Кулі його минали. А Саша, середній, торік каже: «Брати воювали, а я що, гірший?» На той час він уже вісім років, як був розлучений – життя не склалося. Та як воно може скластися, коли жінка часто у чарку заглядає? Дві старші дочки замужем, трьох внуків йому подарували. А менші – Павло та Марійка – в школі вчаться. Саша дітей завше підтримував як міг, але ж жили вони не з ним, а з матір’ю, хоч і непутящою. Тож чоловік на початку 2015 року пішов у військкомат і записався добровольцем. Став служити у 14-й бригаді, в 3-му взводі інженерно-саперного батальйону. Щовечора зідзвонювалися з батьками. До того страшного дня, 26 грудня, було все добре. – В четвер він подзвонив: «Мамо, немає часу говорити. Я вас люблю, цілую». То були його останні словечка, які він сказав, – ковтає сльози Галина Федорівна. – Ніколи такого не говорив. Того вечора я чула в трубку, як рвалися снаряди. Все – гуп, гуп. П’ятниця – немає дзвіночка від нього. На другий день дев’ять часов приходить – немає дзвіночка від мого Саші. Що то таке? Дзвонимо в дванадцять – підняв трубку хлопчина, каже, товариш. Мов, із Сашою все добре. – Його тоді вже на цьому світі не було, у п’ять годин вечора вже забили. А нам все говорять: зараз прийде. Нащо нас було обманювати? – втирає скупі чоловічі сльози Степан Іванович. – І для кого тепер живемо? Ради нього і жили. Сини отдєльно живуть, дочка отдєльно. Думали, що Саша нас до смерті догледить. Брат два тижні у землі лежить – а числиться живим П’ять днів батьки чекали, поки до їхньої хати привезуть сина. Поїхали за ним на далеку Донеччину його брати – Сергій та Роман. – У Скнилові на аеродромі мені часто доводилося «Вантаж-200» приймати. Ніколи не думав, що за своїм поїду, – зціпивши зуби, говорить Роман. – Нам навіть спорядити Сашка не дали. Привезли ж із собою з дому одяг, гріб, хотіли самі все, що треба, зробити. Нас виставили за двері. Досі не знаємо, як же загинув Саша. Ми не бачили ні комбата, ні командира роти, ні взводу, нікого. Отак у морзі видали заключення про смерть, дозвіл на вивіз тіла, – і все. Ледве звідти вирвалися в об’їзд полями. Сам не знаю, як проїхали, бо через тиждень на тій дорозі машина підірвалася. Роман – кадровий військовий, він за останні роки багато бачив, багато знає про армійські порядки не з чиїхось слів. Його важко чимось вразити. Але й він не може дібрати слів про те, що робиться у Володимирі-Волинському, в 14-й бригаді. – Уже більше двох тижнів мій братик у сирій землі лежав, коли я приїхав у частину, привіз довідку про смерть, військовий квиток. А він по документах на той час, виявляється, ще там служив! Його зброя ще була не списана. У мене нема слів. Хтось же повинен цим займатися! Якщо чесно, у мене також бракує слів, щоб висловити обурення і достукатися до чиновників – військових, цивільних: люди, два роки триває війна, на сході гинуть хлопці, які боронять нашу країну, яких ви туди послали. Так, саме ви. Бо військові виписують повістки, влада на місцях їх розносить. Тому ви відповідаєте за те, щоб дбати про родини загиблих. Поясніть, чому мама Саші Шеметюка мала за місяць виїздити в Камінь-Каширський у військкомат і райдержадміністрацію свою невелику трудову пенсію простої колгоспниці? Раз приїхала – привезіть цю довідку, другий – привезіть ту довідку… А клепки написати в одному списку всі необхідні документи у місцевих чинуш немає? То дозвольте запитати, що вони роблять на своїх посадах? Мало платять? У Польщу – на полуницю. А чоловікам – в армію на контракт. Там зарплата мінімум сім тисяч гривень. Я не з’ясовувала прізвищ тих, хто ганяв маму загиблого воїна по довідки: найбільше, що їм може грозити за таке наплювацьке ставлення, – це догана. Три місяці спливло, як у Красногорівці загинув 42-річний Олександр Шеметюк. 
Його батьки досі не можуть прийти до тями від втрати сина – чорні від горя ходять. А ще кожного разу плачуть від образи: за що загинув їхній син, коли навіть поваги немає до його пам’яті? Тільки близько десяти днів тому в Камені сподобилися повісити портрет Олександра на Стелу Героїв у місті. Хоча мама сама возила фото й у міську, й у районну ради, і ще в багато структур. Чого не вистачило, щоб повісити портрет, – грошей, часу чи, може, совісті? За цей час сім’ї полеглого воїна виділили земельну ділянку в Камені-Каширському і 10 тисяч гривень допомоги з районного бюджету. Статусу родини загиблого батьки досі не отримали. У департаменті соціального забезпечення лежить пакет документів на виділення 100 тисяч гривень з резервного фонду обласного бюджету. А в обласному військкоматі – документи для отримання 600 тисяч допомоги від держави. Але у цьому пакеті не вистачає двох «папірців» – акта розслідування смерті, який має надати військова частина, і висновку військово-лікарської комісії. Скільки ще родині загиблого доведеться кланятися чиновникам, щоб їх отримати?
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область.
Вісник+К
