У свої двадцять шість цей небагатослівний чоловік із Олександрії пережив чимало душевних потрясінь, про котрі розповідає з лаконічним юнацьким хвилюванням. Попри все не втратив віри у власні сили, у те, що зможе вивести сина в люди, що сповна виконає свій батьківський обов’язок. Має надію, що зустрінеться йому ще на життєвому шляху та, котра поверне довіру до жінок, стане розрадою, щоб і його Любомирчик відчув не тільки захист та підтримку тата, а й ніжність та любов мами.
Іван Цівун виріс у звичайній господарській сім’ї, яка й по нині обробляє кілька гектарів городу. Після закінчення школи пішов здобувати навики електрогазозварника та муляра-штукатура у Камінь-Каширське ВПУ. Хоча з юних літ хлопця манила військова справа. Тож не задумуючись ні над сімейними обставинами, ні над армійськими реаліями хотів йти служити. Однак завжди виникали якісь курйози, через які не потрапляв у ряди призовників. Із третьої спроби таки вдалося. Відслуживши три місяці на «строчці» в Яворові, наважився підписати контракт й згодом вирушив у зону антитерористичної операції.
«Хоча в школі не був відмінником, проте з дитинства захоплювався історією: самостійно вивчав багато суперечливих фактів із різних джерел. Начитавшись посібників, сформував власну думку щодо розвитку певних подій в Україні, замовчування й викривлення даних про жахливі злочини, які вчиняли проти нашого народу. Відчуття історичної несправедливості, яке підсилилося подіями під час Революції Гідності, загострювали почуття патріотизму. Окрім того, хотілося знайти своє місце в суспільстві, бути корисним державі. Тому прагнув бути військовим. Визнаю – дивився я тоді на службу в армії та війну через рожеві окуляри, з якимось романтизмом, героїчними намірами», — з усмішкою пригадує Іван.
Мати дізналась, що син на війні, через пів року
Воєнні реалії виявилися дещо іншими, ніж очікування. Виконувати нафантазовані військові надзавдання хлопцеві в АТО не судилося, зі своїми функціями, каже, справлявся добре. Основна його місія — забезпечення підрозділів продуктами харчування, боєприпасами. До того ж, зазначає молодик, на тривалий час став для побратимів непоганим поваром:
«Бувало, що окрім виконання основних обов’язків, доводилося куховарити. Якось три місяці готував сам сніданки, обіди й вечері на весь підрозділ. Інколи хтось допомагав. Кулінарним здібностям завдячую мамі й татові, який при потребі вдома також міг щось смачненьке наварити».
Іван Цівун ніс службу в групі матеріального забезпечення у 24-й бригаді імені Короля Данила. Перебував на позиціях у Соледарі, поблизу Бахмута, Кураховому, Білокузьминівці (населені пункти Донецької області).
«Не кривитиму душею: ми перебували на другій лінії оборони, тож таких гарячих бойових дій, які пережили хлопці на передовій, я не бачив. Однак були моменти, коли по-справжньому було страшно й нам. Як тільки «зарево» від залпів освітлювало небо зі страшним гуркотом, ми розуміли – може долетіти й до нас. Всю ніч у повній бойовій готовності сиділи в бліндажах та думали, чи побачимо світанок. Якось снаряд влучив у місце розташування сусідньої бригади, нам було видно, як палали їхні склади. Це підтверджувало, що ми також уразливі», — пояснює чоловік.
Як би там не було, але у випадку Івана, на товаришів та командирів завжди можна було покластися. Каже, що його оточували військовослужбовці веселої вдачі, тож не давали навіть один одному зажуритися.
Про те, що потрапив в зону антитерористичної операції батькам не зізнавався. Особливо не хотів душевно травмувати матір, яка важко хворіла.
«Коли приїхав додому у відпусту, то мама взяла мій одяг закинути в пральну машину. Перевіряючи кишені, знайшла мої документи, звідки дізналась, що я на контракті знаходжусь у зоні бойових дій. До цього вона думала, що я на «строчці» десь на полігоні», — з почуттям провини пригадує він.
На службі зустрів своє кохання
Якось на кухню до Івана Івановича (так його називали побратими) у помічники направили військовослужбовицю. Вродлива дівчина одразу впала у вічі, а її гоноровий характер не зміг не зацікавити юного хлопця. Тож почав набиватися у кавалери, хоча обранка не одразу звернула на нього увагу.
З часом молоді люди захотіли будувати взаємини на мирній території, справа йшла до весілля. Контракт в майбутньої дружини закінчився скоріше, ніж у нього. Тож Іван спеціально приїздив у відпустку, аби офіційно укласти шлюб. А через трохи, у 24 роки, він вже став татом. Після воєнних буднів омріяного сина назвали символічно – Любомиром.
Та сімейні стосунки не витримали побутових непорозумінь і швидко дали тріщину: дружина, маючи ще й особисті причини, залишила родинне гніздечко й подалась на малу батьківщину, на Тернопільщину. А в Івана на руках залишилось 11-місячне дитя.
«Відверто кажучи, бракувало десь мудрості й навиків. Хоча основні ази знав: як покупати, чим погодувати. Тож від народження опікувався Любчиком. Окрім того, доглянути дитину допомогли батьки. Адже треба було й гроші якось заробити, не завжди міг бути вдома. А рідна мати ним не цікавилася», — пояснює ветеран АТО.
Любомирчику нещодавно виповнилося лише 2 рочки. Він дуже енергійний, веселий, любить «читати» книжки. З ним 50-літнім дідусеві й бабусі буває важко, але не сумно: інколи слідом за дитиною доводиться обійти все село. До того ж, розповідає Іван, його мама Галина й сама тривалий час потребувала піклування, адже вже 10 років бореться зі страшною недугою – раком головного мозку. Жінка перенесла дві операції, лазерну терапію, окрім того мала проблеми з хребтом. Однак завдяки небайдужим людям змогла вгомонити хворобу — зараз у стані ремісії.
Хочу бути і за тата, і за маму
Зараз Іван заробляє на сезонних роботах, підпрацьовує різноробочим на підприємствах, з рідними веде сільське господарство. Загалом – живуть, як і більшість мешканців Олександрії. Молодший брат також відслужив строкову службу в Києві у 101-ій бригаді охорони Генштабу й подався на свої хліба.
Попри молодий вік і брак життєвого досвіду, Іван хоче забезпечити синові візитівку у хороше майбутнє. Намагається піклуватися про Любомира, бути і за тата, і за маму. Де йому бракує знань, на допомогу приходять батьки, які вчать усім нюансам догляду за малолітньою дитиною, дають поради та завжди втішають добрим словом.
«Може я часом нерозсудливий, не завжди був для батьків тим сином, яким би вони могли пишатись. Але безмежно вдячний їм! Бо попри особисті біди й проблеми, вони завжди знаходили сили й ресурси мене підтримати. Тато й мама для мене – приклад хорошого подружжя, котре разом пройшло через вогонь і воду. Хоча я не зміг створити шлюб на зразок їхнього. Але хотів би. Волів би також для свого сина бути таким потужним щитом, яким стали у скрутні часи для мене вони, — відкриває душу атовець. – Так, не завжди приймаю мудрі рішення: десь уже вчинив неправильно, безперечно, ще зроблю якісь помилки. Але хто без гріха? Ми ніколи не знаємо, як буде ліпше для всіх у кожній ситуації. Не шкодую про пройдений шлях, бо маю тепер сина. Він – це найкраще, що в мене могло б бути. Як обійме своїми маленькими ручками, то всі негаразди враз зникають».
Іванна Гайдучик,
село Олександрія.
