Ні, не з патріотичних переконань. Швидше для провокації і “виявлення” ворожих системі націоналістів. Такої думки дотримується свідок подій другої половини 40-их років минулого століття у Камінь-Каширському педучилищі Іван Солтан, який нині мешкає в Луцьку.
В історії поліського краю радянського періоду є немало нерозгаданих таємниць. Одна з них — хто ж вивісив навесні 1947 року в Камені-Каширському над будівлею педучилища замість радянського прапора синьо-жовте полотнище?
З даного приводу ходять різні версії. Але жодна з них так і не розкриває імен чи прізвищ. І чи дійсно це справа рук молодих поліських патріотів? А, може, це була зухвала і спланована провокація МДБ? Такі акції особливо любили в цей час влаштовувати працівники каральної структури, щоб згодом проявити начебто пильність та виявити неблагонадійний елемент.
Так це чи ні, але цей вчинок не лишився не поміченим тогочасними яструбами радянської держбезпеки. Через два роки за націоналістичні листівки і грубий саботаж вступу у “комуністичний союз молоді” була репресована ціла група старшокурсників педучилища. А через п’ять років після цих подій, під приводом слабкої матеріальної бази і нестачі викладацького складу, відповідно до постанови Ради міністрів УРСР від 30 червня 1956 року, було ліквідоване і саме педучилище у Камені-Каширському, яке готувало спеціалістів середньої кваліфікації.
У числі одинадцяти студентів, заарештованих в 1949-му за “націоналізм” (як вже неодноразово розповідалося на шпальтах нашого видання), був мешканець Раків Лісу Йосип Козік. Виявляється, живий і ще один із свідків тих подій — теж з числа репресованих колишніх учнів педучилища, 89-річний Іван Солтан. Щоправда, Іван Адамович мешкає нині у Луцьку. Він є почесним головою Волинського обласного відділе-ння всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. Це дуже цікава і активна, незважаючи на літній вік, людина. А що вже трапилося в його житті різного, то в книгу не вбереш. Притому, себе він вважає корінним камінь-каширцем. Адже до арешту вчився у місті, та й зрештою народився він у нашому районі.
— Таке життя судилося, що і не розказати, — веде розповідь Іван Солтан. — Хіба за юних літ знав, що воно так складеться, що його поламає так, покрутить. Народився я у селі Діброва нинішнього Любешівського району. Правда, до 50-их років минулого століття це село належало до Камінь-Каширського краю. У сорок третьому батька вбили. Він як вмирав, то сказав мамі, щоб вчила сина. Я це на все життя запам’ятав.
Ще до війни заможну родину Солтанів внесли в списки “куркулів”.
— Нас постійно лякали: “Готуйтеся, вас скоро вивезуть”. То мама не витримала, запрягла до воза корову, йшла по селу й казала, що веде продавати. Так втекла на два роки в Локачинський район, продала і воза, і корову. Може, й тому і порятувалася, — неквапливо пригадував Іван Адамович. І те, що почасти вже стерлося з пам’яті, і те, що ятрить у ньому незагоєною раною його душу. На хвильку замовкнув, щоб зібрати всі думки до купи, продовжив:
— Зробили мені підробну довідку, що я закінчив сім класів до війни. Здібним був до науки, то мені з нею мій колишній шкільний вчитель поміг. І так я вчився потім в педагогічному училищі, бо туди брали лише після семирічки. В училищі потоваришував з іншими поліщуками. Ми тоді майже всі за Україну вболівали, були патріотами. З дівчатами-студентками націоналістичні листівочки з агітацією розповсюджували. Все робили законспіровано, про наслідки своєї діяльності навіть не замислювалися.
Серед учнів педучилища місцевих було небагато, переважали приїжджі із інших областей. Всі вони були комсомольцями, а тутешні студенти, як правило, вступати туди категорично не хотіли. За це ми і поплатилися. У сорок дев’ятому емдебісти мене забрали прямо з уроків. Спочатку завели під конвоєм на квартиру, де я мешкав, щоб провести обшук. А коли нічого не знайшли, то запроторили в буцегарню. Кажуть, що нас хтось видав. Чи правда це, не скажу, бо не знаю.
— А хто з ваших одногрупників чи однодумців українського прапора міг вивісити? Може, ви знаєте достеменно чиїх то рук справа? — перепитую.
— Ходять чутки, і це не лише моя думка, що цього прапора вивісили не патріоти, а радянські провокатори для того, щоб активних студентів-націоналістів у такий спосіб виявити, — говорить Іван Солтан. — Адже з нашої підпільної організації ніхто так і до сих пір не знає, хто того прапора міг повісити. Отже, його вішали не наші студенти. Багато з ким я з даного приводу говорив, і майже всі вони такої думки. Скажу навіть більше. У Камені-Каширському в той час працювала спеціальна агентурна група, прислана із Москви для боротьби з прихильниками УПА. Коли мене завели на допит, а слідчий вийшов з кабінету, то ненароком я підслухав розмову двох секретарок-машиністок, які документували хід процесу. Одна з них хизувалася іншій, що приїхала з Москви, а друга у свою чергу проговорилася, що аж із Ленінграда. Питається: чого їх до нас на Полісся з таких далей прислали? Хіба місцевих бракувало?
Особливо Івану Солтану в’їлися в пам’ять обличчя його конвоїрів, які мали нехарактерну для поліських теренів азіатську зовнішність. Червонопогонники були низькорослі, вузькоокі.
Майже місяць його тримали в підземеллі МДБ у Камені-Каширському. Били, знущалися, змушували годинами нерухомо стояти, щоб він визнав свою провину перед системою. А в чому було зізнаватися молодому хлопцю? От він і мовчав.
— Я був винен, як ви мені, а я вам, — продовжує розповідь Іван Адамович. — Нас заарештували показово, щоб продемонструвати іншим, що буде, якщо хтось і далі відмовлятиметься вступати в комсомол. А випускати не хотіли. Отож і шукали привід, що нам можна «пришити» до справи. Особливо мені запам’яталися допити капітана на прізвище Владіміров, у якого на столі лежала важка чотиригранна латунна лінійка. Він мене нею постійно бив. Але старався це робити так, щоб я не втрачав свідомості від болю. Щоб можна було не переривати допит.
Згодом заарештованих студентів відправили на одній машині у Луцьк. Судив їх трибунал, але вирок на ньому зачитали той, що надійшов із Москви — від так званого “особого совєщанія”. Кожному присудили по-різному. Івана Солтана за “антирадянську агітацію” та “за не донесення куди слід” засудили аж на шість років. Ось так комусь за чекістську “пильність” дісталися чи то зірочки на погони, чи, можливо, медалі на груди. Байдуже, що цим було поставлено хрест на житті молодих юнаків.
Термін ув’язнення Іван Солтан відбував аж біля підніжжя Уральських гір. Важко працював на лісоповалі. Відгорювавши, у 1954 році колишній каторжанин повернувся на рідну Україну. До матері у село їхати не захотів. Пішов учитися далі, як заповідав йому батько. У Львові він закінчив сільськогосподарський інститут. До виходу на пенсію працював у луцькій проектній організації, складав проекти шкіл, корівників, малогабаритних аеродромів для невеликих літаків типу Ан-2 (“кукурузник”). Саме з його креслень постала, зокрема, школа у селі Ворокомле та майже всі об’єкти сільськогосподарської галузі в районі.
Олесь Федорович.
