були чи не найсильнішим стимулом для наших бійців захищати рідну землю від ворога, вселяли віру в перемогу
Ось уже майже два роки триває неоголошена війна на українському Донбасі. Хоч офіційно її, цю війну, називають антитерористичною операцією. Проте я, як учасник АТО, особисто не вважаю події на Сході нашої держави антитерористичною операцією. Адже коли застосовується важке та реактивне озброєння – це вже війна.
Та попри всі труднощі, які виникли з загостренням ситуації в державі, все населення України, в тому числі і жителі нашого району, жертвували і жертвують на даний час українським воїнам, які з честю виконують свій обов’язок по захисту суверенітету і незалежності на Сході нашої країни.
На шпальтах районної газети “Полісся” неодноразово висвітлювались добрі справи наших людей, які свідчать про допомогу захисникам Вітчизни. Наше військо підтримують від старого до малого. Саме юне покоління мене спонукало написати цю замітку. Бо діти також болісно сприймають цю війну, а особливо, коли воюють їхні рідні. Ці хвилювання відображені у малюнках та листах, які вони надсилають солдатам. Перебуваючи в зоні АТО, ми, військові, отримували ці зворушливі послання, не в одного на обличчі з’являлися сльози. Діти писали своїм татам, братикам, хресним і незнайомим солдатам і тим самим підтримували бойовий дух.
Читаючи ці дитячі листи та розглядаючи малюнки, я дав собі слово зберегти їх. Багато листів та малюнків з певних причин не могло потрапити тим, кому вони були адресовані. Як правило, діти вказували тільки ім’я та прізвище. Коли ці листи потрапляли до військової частини, то не завжди знаходили адресата. І на це були вагомі причини.
І ось буквально кілька днів тому, коли я в черговий раз передивлявся ці листи та малюнки, які вже побували в зоні бойових дій та потрапили до мене, я звернув увагу на лист та малюнок моєму бойовому товаришу, з яким останні півроку несли військову службу. Він адресований Руслану Найдичу із села Бузаки. Цей лист та малюнок (минув майже рік після демобілізації) так схвилював мене, що захотілось через газету висловити вдячність усім дітям, які знайшли час підтримати солдатів, висловили віру в нашу перемогу і тим самим допомагали долати труднощі. Я думаю, що і Руслану Михайловичу буде приємно ознайомитися із змістом цього листа. У ньому йдеться:
“Дорогий солдате!
Пише тобі учениця 3 класу міста Каменя-Каширського Трикош Вікторія. Хочу подякувати тобі за те, що ти оберігаєш наш мир і спокій. Дякую, що ти, не шкодуючи свого здоров’я, захищаєш нашу Україну. Знай, що я тебе люблю і молюся за тебе. А мої батьки переслали гроші для тебе. Вся моя сім’я бажає тобі живим і здоровим повернутися додому. Ми всі хочемо якнайшвидше з тобою зустрітися. Моєму хрещеному Руслану Найдичу”.
Чи не правда, коли читаєш ці рядки тут, на мирній землі, на очі навертаються сльози. Тож можна лише уявити, що вини значать для бійця, який їх читає в окопі, бліндажі на фронті. Там не лише плакати хочеться, а й обняти по-батьківські цю дитину і пригорнути до серця.
А ось і ще один лист із малюнком нашої маленької землячки:
“Здраствуйте, наші мужні воїни. Це пише вам дівчинка з Каменя-Каширського Курець Аліна. Мені 9 років. Наша вулиця Глущика 5. Що у Вас нового? Будь ласка, будьте обережні. Ми молимося, щоб не було страшної війни. Напишіть мені , будь ласка, щоб ми знали, що з вами все гаразд… Хай охороняє вас БОГ …”
Люба Алінко, даруй, що із запізненням, але відповідаю Тобі що з нами все ГАРАЗД, Ми виконали свій обов’язок з честю. Жаль тільки, що і до сьогодні ця війна продовжується. Разом з тим хочу подякувати Всім дітям району, які надсилали листи, малюнки, і запевняю, що їх прочитали і побачили.
За слова підтримки, за щирі молитви від усіх воїнів АТО ВЕЛИКЕ ВАМ, ДІТКИ, ДЯКУЮ!
З повагою Костянтин БОРБИЧ, учасник АТО, село Тоболи.
На продовження теми
Редакція зважила за потрібне зустрітися з юними авторками малюнків, сфотографувати їх і поспілкуватися. Нині обидві вони навчаються в 5-А класі НВК №2 міста Каменя-Каширського. Ми попросили дівчаток розповісти про себе та про те, що їх надихнуло відправити свої листи з малюнками українським солдатам.
Ось що розповіла Аліна Курець:
— 2 лютого мені виповнилося 10 років. Стараюся вчитися лише на відмінно, відвідую школу мистецтв. Хочу жити під мирним небом в своїй єдиній, рідній Україні! Адже без миру ніяка мрія не здійсниться. Я дуже люблю малювати, особливо тварин. Також виготовляю картини з бісеру. Багато чула і бачила по телевізору про війну на Донбасі, тому і вирішила підтримати наших солдатів, які воюють в АТО. Першого разу відправила їм свій малюнок. Іншого — вклала в конверт з листом ще й вишиту серветку, як оберіг. Вишивати мене навчила моя бабся Любов Іванівна, яка живе разом з нами.
А ось що сказала Вікторія Трикош:
— Дуже хочу, щоб усі солдати повернулись додому цілими і неушкодженими. Я завжди знала, що вони — герої, і я вирішила якось їх підтримати. І директор школи, і вчителі нам багато розповідали, що ці листи дуже важливі. Я захотіла порадувати та звеселити якогось солдата, дати йому надію, показати, що він — герой. Наша школа долучилася до багатьох акцій, спрямованих на допомогу і підтримку учасників оборони України. І коштами, і речами, і продуктами, і добрим словом — ми старалися підтримати наших бійців. Передали в батальйони на схід багато підбадьорливих листів i малюнків. Хотілось, щоб солдати побачили, що ми, діти України, віримо в них та дякуємо їм за те, що вони воюють за нас.
