Комуністична система засудила його “за зраду” тільки за те, що мріяв про незалежну українську державу
і свою національну церкву у ній.
Опівночі 19 грудня 1954 року в бараці однієї з найстрашніших тюрем Радянського Союзу ОзерЛАГ (підрозділ славнозвісного ГУЛАГу) перестало битися серце єпископа Антонія Марценка. Для таборового керівництва подія буденна, адже від постійного недоїдання, важкої праці в нелюдських умовах і хвороб ув’язнені тут помирали чи не щодня. Та й самі червонопогонники нерідко планомірно скорочували їх кількість, розстрілюючи без суду і слідства неугодних зеків. Тому смерть якогось там “попа”, як зневажливо величали усіх представників духовенства місцеві охоронці, так і залишилась б нікому невідомою, якби не випадковий співкамерник…
Саме завдяки дивом збереженим спогадам знайомих отця Антонія, дослідженням українських і зарубіжних науковців, а ще розповіді живого свідка минувшини – дев’яностосемирічного камінь-каширця Петра Дмитрука, журналісту “Полісся” вдалося крок за кроком відродити окремі миттєвості земного шляху архіпастиря. Гадаємо, що особливо цікавими нововідкриті історичні дані стануть жителям Каменя–Каширського, де у свій час здійснював служіння цей відомий подвижник української православної церкви.
Кінець, який виявився початком
Не випадково розпочинаю оповідь саме зі смерті Антонія Марценка. Довгий час ця подія описувалась в джерелах доволі суперечливо. Тому, готуючи до друку першу невелику розвідку про єпископа, я вважав, що його розстріляли. Як згодом стало відомо – помилково. Великий масив спогадів про Марценка залишив особистий секретар – Микола Кутепов (згодом єпископ Російської православної церкви. – Авт.), зокрема і про перебування священнослужителя за ґратами. Так, за словами Кутепова, вкоротила віку отцю Антонію не куля ката, а підступна хвороба, про що останньому повідомив вже згаданий співкамерник. Окрім цього, чимало відомостей про побут, а також незгоди, котрі так чи інакше доводилось терпіти єпископу, секретар отримував із тих поодиноких листів, що виривалися на волю з-під поли цензури, введеної на зоні. Будучи щирим другом свого духовного наставника, Кутепов постійно вів із ним листування, передавав посилки, потрібні речі. Неймовірно ризикуючи при цьому, адже за контакти із “неблагонадійним елементом” й сам міг запросто потрапити до в’язниці. На щастя, для Миколи Кутепова все минулося добре. Десятки років майбутній митрополит Микола дбайливо зберігав всі листи, а також безліч фотокарток вчителя, у власному архіві. Завдяки цьому для нас є можливим сьогодні детально прослідкувати маловідомий післявоєнний російський період життя Антонія Марценка, під час якого єпископ здійснював служіння в місті Тула і довколишній окрузі. Про це згодом. А поки зосередимо увагу на Волині, точніше Камені – Каширському.
Вигнанець
“Статний чоловік з елегантною чорною борідкою, трохи заклопотаним, але надзвичайно проникним поглядом розумних очей, котрі з добротою вдивляються у тебе з-під скелець окуляр. Легкий у розмові, завжди привітний. Ще здаля, в кожному його кроці, манерах відчувався інтелігент, людина великої душі”. Таким запам’ятався сучасникам Антоній Марценко, коли вперше прибув до Каменя–Каширського. Антоній і справді вмів справити враження. За свої неповні сорок років він встиг здобути прекрасну академічну освіту, прийняти постриг монаха, побувати на фронтах громадянської війни в ролі полкового священика кавалерійського корпусу білогвардійців, емігрувати у Сербію, потому — у Польщу, отримати поважний сан єпископа, згодом – посаду ректора Віленської духовної семінарії (Литва). Без сумніву, поява настільки непересічної особистості не могла минути безслідно для жителів маленького поліського містечка.
Ще й досі тримає в комірчинах пам’яті спогад про свою зустріч із владикою камінь–каширець Петро Дмитрук. Важко повірити, адже відтоді минуло дев’ять десятків літ. Однак саме розповідь героя моєї попередньої публікації привідкрила завісу таємничості в історії духовної місії отця Антонія на наших теренах.
За словами старожила, це трапилось під час літургії. Батьки пана Петра були віруючими людьми. Зокрема тато – Григорій Дмитрович, входив до двадцятки найактивніших прихожан, відав церковними справами. Тому часто навідувались в храм, а з ними — і вся родина. До того ж дотримуватись такого побожного звичаю спонукали хлопчака ще й вчителі Закону Божого.
– Єпископ якраз проводив Богослужіння в Іллінському храмі. Разом із ним співслужили отець Пінькевич, інше духовенство, диякони, – пригадує співрозмовник. – Виглядав Антоній достатньо молодо, носив чорну бороду, окуляри. З прихожанами спілкувався просто, як з рівними. Знав різні мови: окрім української, ще вільно розмовляв польсь-кою та грецькою. Мешкав на “гірці”. На той час там розташовувалось чотири чи п’ять приміщень… Займався він лише духовними справами. Канцелярією, бухгалтерією та домогосподарством опікувався особистий секретар Григорій. Той чоловік готував їжу, приймав гостей перед тим, як допустити їх до владики, тощо. Від дому і до храму Антоній завжди ходив пішки у супроводі прислужників, які підтримували його під руки.
Останній факт має велику цінність, адже існує легенда, що єпископ пересувався виключно запряженою кінною бричкою, або автомобілем. Петро Григорович спростовує дане твердження: “Ніхто Антонія в храм не возив!”
На жаль, більш детальними відомостями про побут отця Антонія, насамперед захоплення, котрі той мав, мешкаючи у Камені-Каширському, чоловік не володіє. Опираючись на світлини, зроблені в роки душпастирської місії Антонія на території Польщі, можемо лише припустити, що єпископ вів доволі стриманий спосіб життя, хоча ніколи не замикався від світу, цікавився політикою, новими технічними досягненнями, полюбляв читати періодику та слухати класичну музику, збирав платівки із записами відомих композицій, а ще відчував просто природжену відразу до будь-яких проявів несправедливості. До прикладу, виступав проти полонізації українських духовних закладів, що, найпевніше, і стало причиною вигнання єпископа із Кременця, де він протягом 1926 року обіймав посаду ректора семінарії, подалі на північ Волині. А згодом — переведення на покій (тимчасове чи постійне перебування) в Святомиколаївський Милецький монастир.
Олександр ПРИЙМАК.
