Кожній людині відведена своя життєва дорога на цій землі. Одні долають її, не задумуючись над змістом свого буття. Іншим, дуже небагатьом, вдається пройти її наче з сонцем в руках — обдарувати всіх щастям і теплом. Хоч на мить.
Петро Андрійович Дідик, перший директор Камінь-Каширського МПТУ-55 Львівського міжобласного управління професійно-технічної освіти (на той час) — з когорти таких. Мені долею судилося працювати з ним у період становлення профтехосвіти у нашому районі в 1965-1967 роках.
Пригадаймо ту мить. Жовтобокі гаї
У таку ж зачаровану осінь,
Як ми перші важкі прокладали свої
Виробничо-учбові покоси.
Вчили радісну юнь будувати міста
І самі набиралися сили.
Де ти, юність, тепер? Відгукніться, літа!
Ви ж нас в гості сюди запросили.
Але роки-літа — не журавлі, вони не повертаються із вирію. А так хотілося б, аби хоч трішки стерли сліди часу на наших обличчях…
І сьогодні, у таку ж зачаровану осінь, як і півстоліття тому, 88-річний Петро Андрійович, трудовий безперервний стаж якого становить 73 роки, пройшовши тривалий шлях на лісівничій ниві (все своє трудове життя він присвятив лісівництву), завітав у місто з почесною місією — привіз з рідної Хмельниччини посадковий матеріал із колоновидних туй і червоного дуба. Шанований гість взяв участь у їх посадці біля місцевого профтехучилища і в парку села Пгівне. Адже, працюючи лісничим Скоморохського лісництва, у 1965 році, 9 травня, на честь 20-річчя перемоги у Другій світовій війні за його ініціативою і безпосередньо під його керівництвом на пустирі у центрі села Пнівне було закладено парк і посаджено більше 600 дерев на площі понад гектар. Згодом у народі цей рукотворний гай почали називати “парком Дідика”.
Тепер гуляють нові покоління стежками і алеями поміж півстолітніх дерев, які посадив ще молодий Петро. Мріють, відпочивають, надихаються на нові звершення. Єдине, на що потрібно було б звернути увагу сільській владі, інтелігенції села — забезпечити належний догляд піввікового парку, дбати про його чистоту і санітарний стан. Тож нині, через півстоліття, парк у селі Пнівне поповнився колоновидними туями (більше 40 дерев) і червоного дуба. У їх посадці взяли активну участь лісівники місцевого лісництва і учні Пнівненської загальноосвітньої школи.
Відданості Петра Андрійовича обраній професії можна по-доброму позаздрити. А ще — невтомному працелюбству, молодечому ентузіазму, всеперемагаючому оптимізму. Бо ж і сьогодні Петро Андрійович залишається в трудовому строю працівників лісівничої галузі Хмельниччини. Ази та секрети ведення лісового господарства він пізнавав спершу у лісовому технікумі, Камінь-Каширському педагогічному училищі, пізніше — у Львівському лісотехнічному інституті. Працював у різних куточках України і на різних посадах — лісничим, директором лісової школи, керівником держлісгоспу, інженером, старшим інженером відділу лісового господарства Хмельницького обласного управління лісового та мисливського господарства.
Але для нас, камінь-каширців, працівників профтехосвіти, він назавжди залишається лісничим Скоморохського лісництва, директором деревообробного заводу і першим директором Камінь-Каширського профтехучилища №55. Адже, як каже сам Петро Андрійович, він залишив на Камінь-Каширщині частку свого серця і душі, приємні спогади.
У 1952 році Петро Андрійович одружився. У сім’ї Валентини Дмитрівни та Петра Андрійовича народилося два сини і донька. На жаль, дочка Світлана у 18-річному віці трагічно загинула, син Валерій помер шість років тому. Дружини теж немає вже 28 років. Молодший син Андрій закінчив Ленінградську лісотехнічну академію і залишився жити й працювати в Санкт-Петербурзі.
Нині Петро Андрійович — заступник голови Хмельницької обласної організації Товариства лісівників України. В одній особі — засновник, упорядник та хранитель унікального музею історії лісівництва Хмельниччини.
Тож, шановний Петре Андрійовичу, прийміть найщиріші, найтепліші вітання від адміністрації і педагогічного колективу профтехучилища, працівників лісомисливської галузі. Для нас Ви завжди були, є і будете взірцем мудрості, стійкості і працелюбства. Хай Вам буде міцне здоров’я, а від нас — шана і повага.
Віталій НЕСТЕРУК, один з організаторів і працівників училища у 1965 – 1980 роках.
