Сьогодні типове українське село – це погані дороги, стовпи без ліхтарів вуличного освітлення, соціальні об’єкти, які потребують ремонту… У той же час його побратими в Європі мають розвинуту інфраструктуру і всі умови для нормального життя. Здавалося б, чому так? Невже нашим людям бракує тями, щоб навести лад у власному домі? Та ні, з цим все впоряду. Тоді де шукати корінь зла? Більшість виправдовується, що причиною тутешніх бід є недостатнє державне фінансування, недолугість керівництва, зруйновані підприємства, як наслідок — неможливість повню мірою для населення реалізувати себе на місцях. Однак грань між зубожінням і успішністю прихована всього в одному слові – самоврядування. На практиці це означає – не чекати «манни небесної» від влади, а самим братися до справ, тобто господарювати і творити потрібні речі без вказівок згори. Проста істина, яку давно засвоїли європейці. Її, на щастя, наразі починають розуміти і українці. Як от громада села Воєгоща, котра самотужки ремонтує дороги, утримує пожежну частину. А ось нещодавно селяни взялись спільно відновлювати давно занедбаний колгоспний стадіон, що зовсім скоро має перетворитися на сучасний спортивно-оздоровчий комплекс. Запитаєте, як їм це вдається? Вся справа у хорошому менеджменті, а точніше в ініціативності сільського голови Наталії Ковальчук, яка за своє, поки що нетривале перебування на посаді разом з депутатським корпусом зуміла успішно зреалізувати вже кілька багатотисячних у грошовому вимірі проектів. Цим самим підтверджує, що, мабуть, невипадково два роки тому воєгощанці довірили їй «немісцевій» цей відповідальний пост.
Про те, чим живе зараз Воєгоща та до чого прагне, – у розмові з Наталією Павлівною (на фото).
– Пані Наталіє, вітаю вас! Два роки головування – невеликий термін, але все ж, чого вдалося досягти за цей час та чи не було боязко вам, не корінній воєгощанці, потрапити в чуже село?
– Так, я родом сама з Брониці. Та ось уже 13 років мешкаю у Воєгощі, тому вже не вважаю себе «немісцевою». Побоювань було дуже багато, навіть в останній момент хотілося відмовитися від усього цього. Адже, пропрацювавши довгий час головним бухгалтером, добре знала всю систему, чим дихає сільська рада, які в неї доходи, видатки. Зараз сільський голова нагадує підприємця, який повинен заробити сам на себе, і на апарат сільської ради зокрема. На решту соціальних послуг, розвиток інфраструктури коштів не вистачає. Прагнень та мрій є багато, але у всьому повинні розраховувати лише на себе, власні сили. Стараємося брати участь у проектах, дуже активно долучається до їх реалізації і громада. Оце завдяки проектам самим селянам вдається віднайти кошти. На даний час ми зреалізували кілька проектів, а саме вкладання 100 квадратних метрів бруківки біля адмінбудинку. Також ми втілили міні-проект фарбування дитячого навчального закладу «Казка», фарбування підлоги в сільському будинку культури. Не так давно виграли ще один обласний проект. Мова іде про побудову спортивно-оздоровчого комплексу «Наші мрії». За кошт громади орендуємо грейдер. Зараз наші дороги у чудовому стані. Можна сказати — одні з кращих в районі. Але нічого цього не було б, якби не підтримка місцевих жителів, депутатів. У сучасному світі сільському голові важко без підтримки громади. Адже в кожної людини бачення різне, бувають і суперечливі моменти, тож потрібно дослухатися. Стараюся відшукати “золоту” середину, аби всі були задоволені.
– Приємно бачити, коли самі селяни зацікавлені, щоб їхній населений пункт розвивався. Та повернемось до вашої діяльності в напрямку реалізації проектів, зокрема спортивно-оздоровчого комплексу «Наші мрії». Хто був ініціатором відновлення стадіону? Знаю, що він існував ще за радянських часів.
– Цілком вірно. Це дуже великий стадіон, його площа 1,8 гектара. Раніше його утримував місцевий колгосп. Але не стало колгоспу, занепав і стадіон. Як мені розповідали, там все було для заняття спортом: футбольне поле, баскетбольне, котре ми наразі відновлюємо, бігові доріжки, їх також доводимо до пуття; зняли верхній шар, завезли дрібний щебінь, зарослі повикорчовували. Роботи багато, адже там все потрібно відновлювати. Та процес іде. У планах — облаштувати футбольне, баскетбольне і волейбольне поля, бігові доріжки, майданчик для стрибків у довжину, дитячий ігровий майданчик. На даний час навколо стадіону встановлюємо огорожу. Це ми робимо своїми силами: ліс заготовляли селяни, самі загороджуємо. Також замовлена металева конструкція, на котру будуть кріпитися секції. У нас є футбольні команди, баскетбольні. Молодь цікавиться спортом. Їй така споруда потрібна.
– Ви кажете, що у селі цікавляться спортом, є свої команди. На сьогодні даний напрямок підтримує винятково молоде покоління, чи це загальне бачення громади?
– Підтримують всі. При школі діють кілька спортивних команд. Зокрема, тутешні хлопці грають і за чужі села. Це вимушена міра, адже поки у нас немає належних умов, щоб проводити змагання на місці. Звісно, коли буде свій стадіон, намагатимемося організовувати їх тут. Для молоді цей комплекс – шанс творення майбутньої успішної кар’єри. Хто знає, можливо наші юнаки і дівчата досягнуть тих висот, які підкорив наш відомий земляк Іван Банзерук. До речі, він та його тренер Володимир Яловик мають прибути на відкриття стадіону, яке, надіюсь, відбудеться зовсім скоро, 3 вересня. Іван – гордість нашого села. Досягти таких висот, фактично не маючи жодної бази тут, у Воєгощі, щоб займатися легкою атлетикою – гідне пошани. Тому хай для наших діток шлях до кращого майбуття буте хоча б трохи простішим, а вже в наших руках — допомогти їм у цьому. Зважаючи, що на сьогодні молодь залишається в селі, населення збільшується. Наразі у нас налічується до 1900 жителів. Молоді дуже багато: 342 учні навчається в школі, діє 5 груп у садочку, який відвідує 397 діток.
Мрії збуваються завдяки наполегливості та важкій праці.
– Наталіє Павлівно, не міг минути увагою і питання децентралізації. Фактично ми на порозі творення нових громад. Як у вашому селі відбуваються об’єднавчі процеси?
– За цю справу ми взялися ще з самого початку, а особливо активно — з нового року. Спершу люди не розуміли, що таке децентралізація, боялися об’єднуватися. Особливо старше покоління, адже у свій час вони вже пережили реформи об’єднання, укрупнення районів. І для них, вважають, тогочасні зміни нічого кращого не дали. Решта думає, що доведеться їздити за довідками до Пнівного, з яким пропонується нам об’єднатися. Хоча ми людям пояснюємо, що це не так, все буде тут, на місці.
За децентралізацію — думаюча і працююча частина населення. Для них – це перспектива надходження державного фінансування, збільшення коштів, які ідуть на село. Вони розуміють, що нам потрібно об’єднатися, бо іншого виходу немає. А з тими людьми, які сидять дома, трішки важче говорити. Але загалом всі хороші і свідомі.
Ми вже провели кілька обговорень. Ось нещодавно, 2 серпня, знову організували збори селян, де вирішували варіанти куди нам рухатись далі. У цьому плані думки теж різні. Одні виступають за об’єднання з Пнівне, інші тяжіють до Каменя-Каширського. Однак виходу у нас немає, за перспективним планом маємо об’єднуватись саме з Пнівне. Про Камінь-Каширський, звичайно, була колись мова, багато людей підтримують цю ідею. Але ініціативи з боку Каменя-Каширського ми не бачимо. На теперішній час думка людей змінилася. Та ми прислухаємося до того рішення, яке прийме громада.
– За такий короткий час вам вдалося направду багато: облаштоване подвір’я довкола центральної адмінбудівлі, красивий, доглянутий садочок, на підході відродження спортивного життя у селі. Що далі, які плани хотілося б реалізувати в майбутньому?
– Хотілося б зробити багато. Але виходимо з того, що під силу. Якби були кошти, пробували б реалізовувати проекти і на інші об’єкти. Найбільша проблема у нас, як і скрізь – це дороги, які постійно потрібно доводити до пуття. Добре, що на сьогодні є цей грейдер. Та це тимчасовий захід, рік-два, а далі дороги потрібно асфальтувати. Багато куди зверталися з даним питанням. Поки чекаємо. Не все так просто, і не все так одразу. Добре, що люди організувалися, завезли щебінь, пісок.
Ще є багато нагальних проектів. Ось нещодавно ми подали міні-проект через фонд Ігоря Палиці “Тільки разом”. Плануємо здійснити фарбування спортзалу в школі. Наразі він перебуває в непривабливому стані. Та самотужки такий об’єкт громаді не осилити. Надіюся, що все вдасться. Головний плюс, на мій погляд, — те, що громада прагне до змін.
Олександр ПРИЙМАК,
село Воєгоща.
