Незалежна громадсько-політична газета

Випробування тривалістю в життя

VLUU L210  / Samsung L210Уродженці хутора Дубицьк Єлизаветі Герасимівні Дмитрук (на фото) доля відміряла прожити майже століття. Та чи гадала вона, що це буде шлях випробування, страшного горя і постійної боротьби з жорстокою тоталітарною системою, яка всіма силами намагалася відібрати у неї свободу. За свій довгий вік ця тендітна жінка пройшла крізь кров, муки, тяжкі хвороби та смерть. Довелось їй побачити і жахіття двох світових воєн, а ще відчути на собі усі “принади” далекого Сибіру. Скажете, надто багато для однієї. Ваша правда, та всупереч усьому Єлизавета Герасимівна вистояла, адже завжди вірила, що з нею Бог, правда і Україна.

Віддали заміж з примусу
З раннього віку Єлизавета Герасимівна дізналася, що таке працювати у поті чола. Пережила вона і горе воєнного лихоліття. Один з її братів, Пімін, був учасником Першої світової війни, яка залишила незгладимий шрам на його житті і фактично звела у молодому віці в могилу. Доля розлучила також і з двома іншими братами. Юзик, старший із них, шукаючи кращого життя, емігрував до Канади. Лаврін, молодший, загинув від рук бандитів.
Як оповідає Ольга Глущук, донька нашої героїні, “Матері ніби на долі було написано стати символом життєлюбства і боротьби за справедливість”.
– У семирічному віці Єлизавета Герасимівна залишилась напівсиротою. Під час пологів помирає її матір – Анна. Дідусь не мав достатньо часу, щоб піклуватися про своїх дітей, адже працював земським засідателем у Луцьку, тому вся турбота про родину впала на її плечі, як найстаршої доньки.
Згодом батько, намагаючись влаштувати долю пані Єлизавети, віддає її заміж за старшого від неї вдівця, який до того ж мав двох дітей.
– Тяжко пережила вона це заміжжя, сильно не хотіла іти за нелюбого, плакала. Коли вже було вінчання у храмі, довго не могла вимовити заповітне “Згідна”, – розповідає далі Ольга Севастянівна. – Та, знаєте, похилила голову і тихо сказала: “Так”. Тоді аж луна полегшення пішла по церкві.
Та все ж з часом Єлизавета Герасимівна змирилася з цим вибором. Сімейні стосунки налагодились і вона – мати сімох власних дітей, з ніжністю та любов’ю піклувалася і про падчерок…

Єлизавета Герасимівна Дмитрук разом з сином і донькою на засланні в Сибірі 50-ті роки 20 ст..

Триклята війна забрала найдорожче
Та недовго судилося жінці радіти сімейному щастю. Влітку 1941-го бомбардування, жах ніби вогняним дощем звалилися на її голову. Ворог окупував місто, наводячи тут свої порядки. Часом околицями шастали невідомі зайди, грабуючи тутешніх жителів. У такому хаосі лише одному Богу було відомо, чи виживеш ти наступної миті. Якось серед ночі в двері дому Дмитруків стиха постукали, потім трохи сміливіше. Єлизавета Герасимівна, пильно глянувши у вікно, пішла відчиняти запізнілим “гостям”.
– На порозі були люди, як я уже пізніше довідалась з розповідей старших, – єврейська родина. Про щось говорили з мамою, потім мама завела їх у сіни, сильно боялася, щоб ніхто не побачив. Десь місяць пробули вони у нас, потому їх забрали євреї-партизани. В той час саме у лісах створювався партизанський загін з врятованих євреїв. Знала, мабуть, що у цьому кривавому пеклі ризикує і власним життям, але не віддала безневинних на поталу фашистських катівень, прихистила у власному домі, як рідних, – ділиться спогадами тих далеких часів пані Ольга.
Весною 43–го смерть прийшла в родину Єлизавети Дмитрук. Вся сім’я захворіла на черевний тиф, епідемія якого саме лютувала тоді у селах і містах Волині. В один день помирають сини Петро і Григорій, через деякий час — найменша донька Віра, насамкінець — чоловік Севастян. Горе ледве не зламало цю тендітну жінку, матір, яка ловила в свої обійми вранішній туман, в якому, здавалося їй, з’являлися її синочки. Думки про самогубство. Та з Божою допомогою нещасна мати змогла пережити такий жорстокий удар долі. Тепер їй потрібно було боротися задля життя решти дітей. І вона боролася.
Підіймала господарство, яке війна перетворила в руїни. Тяжко працювала, але не здавалася.

Комуняки хотіли зламати, та дзуськи
Після закінчення війни радянська влада змушує вдову приєднатися до колгоспу. Відбирає останнє, прикриваючись агіткою, заради побудови комуністичного майбутнього. Щоб якось прогодувати своїх дітей, жінка працює простою свинаркою. Щодня їй доводилось по 8-10 годин копирсатися в багні, чистити стійла худоби.
– Коли в 1949–му маму прийшли забирати в колгосп, то вона спочатку відмовлялася, бо ж на кого полишить дітей. То ті “гості” за це одразу вимагали грошовий займ – 10 тисяч рублів. Мама їм відповіла: “Я вдова, війна закінчилась, де я візьму ті гроші? Беріть майном”. Ті й забрали, а через деякий час ще й будинок привласнили. Вділили нам тільки півхати, в якій і жили.
Але і після цього не було спокою. Десятки доносів “доброзичливців” довершили свою справу. За звинуваченням у зв’язках з УПА і націоналістичним рухом у 1951-му Єлизавету Герасимівну разом з сім’єю, без суду і слідства, з конфіскацією усього майна, відправляють у в’язницю міста Ковеля. Годі збагнути, скільки страждань витерпіла вона за два місяці, проведені тут. Кожного дня кати в погонах тортурами і погрозами вибивали з слабкої жінки зізнання у неіснуючому злочині. А далі — товарні вагонами, в яких сотнями везли таких же політично неблагонадійних.

Єлизавета Дмитрук з батьком і братом . Приблизно 20-ті роки 20 ст.

Спецпоселення. Сибір.
На все життя закарбувався в пам’яті Єлизавети Герасимівни час, проведений в Тюменському пеклі. Довгих дев’ять літ відбувала вона тут каторгу на лісозаготівлі. Серед снігів, тайги та лютих морозів щодень виборювала свободу для себе і власних дітей. Лише з початком “хрущовської” відлиги змогла повернутися на рідну землю. Як виявилось, нікому не потрібна, але жива, дякувати Богу.
Та й на малій батьківщині довелось витерпіти пані Єлизаветі ще ой як багато. Полишена без засобів для існування, навіть в поважних літах працювала вона різноробочою на різних підприємствах. І тільки в 1995-му держава милосердно зволила дозволити довгождану реабілітацію – визнання того, що ця жінка була засуджена ні за що. А далі — боротьба з невиліковною хворобою, яка супроводжувала її протягом решти років. До останнього подиху героїня нашої оповіді жила у вірі в Бога та щоденному читанні Святого Письма.
Сьогодні, коли вже десяток років минає з часу її світлого відходу з цього грішного світу, нащадки з повагою і любов’ю згадують ім’я рідної мами, бабусі, прабабусі, яка своїм прикладом показала, що навіть у найгірші моменти життя потрібно вірити, що все налагодиться, жити і боротися за правду. Світла пам’ять цій мужній жінці.
Олександр ПРИЙМАК.

P.S. Єлизавета Герасимівна — не єдина жертва воєнних лихоліть і комуністичного свавілля. Та, згадуючи її долю, ми прагнемо вшанувати пам’ять тих, хто як і вона пережили муки, свавілля, несправедливість. Погодьтеся, вони на це заслуговують!

 

Please enter banners and links.

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *