Мільйони людей загинули у битвах Другої світової. Ще більше лишилися каліками, понівеченими на все життя. Страшною ціною далася Велика перемога над нацистською Німеччиною. Практично у кожній українській родині є ті, хто пішов на фронт, поклавши за мир на землі своє життя чи здоров’я. Серед них і мій дідусь — ветеран із Черче Володимир Павлович Геліч. На жаль, його уже нема серед живих, 14 років тому він відійшов у вічність. Але я у своїй пам’яті свято бережу його розповіді, його спогади, сповнені жалю від всього того жахіття, що йому судилося пережити за молодих літ на цій страшній війні.
народився він 28 лютого 1908 року в сім’ї Павла Костянтиновича та Уляни Єрмагеївни. Загалом у них було семеро діток: троє з яких — мій дідусь та два його брати Василь і Євдоким воювали на фронті.
До війни дідусь служив у польській армії ад’ютантом у офіцера, вмів друкувати на машинці. Встиг створити сім’ю із Мариною Дем’янівною та нажив четверо діток. Але недовго вони тішилися сімейним щастям. У березні 1944-го року, коли наш район визволили, дідуся забрали на фронт, в самий епіцентр бойових дій. Направили його спочатку у 43-й запасний полк. А потім перекинули у складі 46-ої дивізії 314-го гвардійського Червонопрапорного полку визволяти Прибалтійські країни. Перші дні на війні, згадував, запам’яталися йому на все життя, адже вперше він побачив смерть. У Латвії дідусь дістав важке поранення, атакуючи ворожі позиції, підірвався на ворожій міні. Прийшовши до тями, весь закривавлений та обпалений порохом, побачив, що поряд із ним ходять німці і добивають вцілілих радянських солдатів. Один із гітлерівців наблизився й до Володимира Павловича, але, дякувати Богу, не помітив, що він живий, і пройшов мимо. Так дідусь із осколком у животі та відірваними на одній нозі пальцями, а на іншій — без ступні пролежав на засніженому ґрунті майже добу. Аж раптом почув, що десь поряд загавкали собаки. Це наші санітари на собачих упряжках підбирали поранених. Дідусь зібрався із силами, підняв одну руку догори і щось щодуху прохрипів. Так він потрапив до госпіталю, де і зустрів Перемогу над Німеччиною. За участь у війні був відзначений багатьма орденами і медалями, які ми і досі зберігаємо як сімейні реліквії. Але найбільшою для нього нагородою стало повернення живим до рідного дому, до своєї дружини та діток.
Напередодні бабуся Марина отримала звістку, що він зник безвісти. Ой як вона зраділа, коли він стояв живий на порозі своєї хати! Довго вона його обіймала та цілувала.
Після війни Володимир Павлович із понівеченими ногами більше десяти років будував людям хати, працював сторожем у колгоспі. Дав життя ще шістьом своїм дітям — Вірі, Семену, Івану, Ганні, Надії та Любові.
Тяжко йому було, бо ходив він, спираючись на тростину, але рідко нарікав на життя, бо розумів його справжню ціну. Війна — страшний вчитель.
Вже на схилі літ знову нагадала дідусеві про себе давня фронтова його рана, почала сильно у нього гноїтися п’ята, розвився некроз, почали відмирати тканини. Тому лікарі були змушені частину кінцівки йому ампутувати. Так решту віку він змушений був ходити на протезі. Мені добре запам’яталося, як дідусь часто знімав його, щоб кінцівка могла відпочити.
29 липня 1992 року померла моя бабуся Марина, вона з дідусем у парі прожила п’ятдесят шість років. А на 95-му році життя, у 2003-му, не стало і Володимира Павловича.
Як не прикро, а з кожним роком рідіють ряди ветеранів. Немає вже серед них і мого дідуся Володі. Вже пройшло чимало часу з дня його смерті, але пам’ять про нього, як і про всіх воїнів-визволителів, живе в моєму серці. Для мене він справжній взірець і герой!
Війна – це подія, про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Адже вона — це мільйони жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події.
Ми — останнє покоління, яке ще може почути про цю війну з вуст її учасників. І один з найголовніших обов’язків — пам’ятати про подвиги ветеранів та ціну, яку вони заплатили за те, щоб ми жили під мирним небом.
Світлана Римарчук,
онука ветерана Другої світової Володимира Геліча, село Черче.
