74-річну жительку міста Ганну Дем’янчук, дочку вояка УПА Андрія Федчика, засудженого до 10 років ув’язнення у таборах суворого режиму, управління Пенсійного Фонду України у Камінь-Каширському районі позбавило «північної» пенсії, яку вона вистраждала у снігах і льодах російської тюрми народів своїм життям і долею.
Знайомство мобільним телефоном з Ганною Андріївною Дем’янчук було коротким, офіційним і, швидше, схожим на звернення, просьбу, вимогу одночасно: «Я, Дем’янчук Ганна Андріївна, 1942 року народження, інвалід дитинства з півторарічного віку, донька репресованого, а потім реабілітованого Федчика А. М., пенсіонерка, жителька м. Камінь-Каширський, прошу вашої допомоги, хочу, щоб мене вислухали».
Чисто прибрана кімната. Під грубкою на дивані хвора, надломлена, але не скорена жінка. Це розуміння приходить пізніше. А в перші хвилини професійно відчуваю, що розмова буде довгою – жінка хоче не просто виговоритись. Сама розповідь стає схожою на сповідь.
– Усе моє дитинство пройшло у злиднях, – починає свою зболену розповідь жінка. – Я наймолодша в сім’ї. А було нас п’ятеро. Усі вже в іншому світі, а я ще йду своїм шляхом. Не знаю, скільки мені ще відміряв Бог життя і чи потрібна мені та пенсія. Хочу просто вилити тобі свою душу, свій біль, свої тривоги за нашу Україну. Батька вперше побачила в 1954 році, коли мені було 12. Сильної статури чоловік, він вартий того, щоб писати окрему книгу про те, як гартувалась сталь справжніх героїв України. Член УПА, псевдо «Жилізний», Федчик Андрій Мартинович, 1906 року народження, житель с. Кримно був засуджений як ворог народу 24 квітня 1944 року на 10 років з конфіскацією всього майна і виселений для відбуття покарання в м. Магадан. Мені було тоді 2 рочки. У мами Олени залишилось на руках нас п’ятеро малих дітей. Найбільше допікав голод. Мама сама плела для нас постоли, щоби взути дітей. Одежу перелатувала постійно, оскільки після старших доношували молодші. Не могли дочекатись весни, щоб нарвати щавлю та наїстися лободи. Мама постійно ходила просити милостиню, щоб прогодувати нас. До цього часу пам’ятаю, як 4-річною дівчинкою збирала на полі колоски. Мама і старші діти не могли цього зробити, бо їм за це загрожувала тюрма. Але і я, інвалід (нога в мене була коротша на 8 см), не змогла втекти. Спіймали мене і посадили в сарай на ніч під замок. Колоски, які я назбирала, забрали.
Ганна Андріївна витирає сльози: таке було дитинство без тата. Довго мовчить, дивиться в далечінь. Складається враження, що я не знаходжусь поряд. Тихо переводить погляд, вибачається і продовжує свою сповідь.
– На Успіння Богородиці в 1951 році звільнили нашого тата. Відбував він покарання на крайній Півночі, у таборах суворого режиму, сім років і 4 місяці. Але після звільнення на «материк» не відпускали і направили батька на «вольное поселение». Два роки щомісячно ходив тато в міліцейський відділок відмічатись, будував сам хатинку і кликав маму до себе.
Не від доброго життя, а швидше з подружньої вірності, обов’язку перед чоловіком, відданості християнській вірі забрала Олена п’ятеро дітей і поїхала в 1954 році до Хабаровська, а звідти пароплавом – до Магадана шукати чоловіка. Уяви собі, жінка з п’ятьма дітьми (мені було 12 років) попутними автомобілями в кузовах ще 1000 кілометрів від Магадана до поселення Усть-Нера (сьогодні Республіка Саха, Якутія, Ойм’яконський улус (район) п.Усть-Нера) не їхала – рвалась по знаменитій «колимській трасі» і нам, дітям, передавала по крихтах прості постулати вірності подружньої і християнської любові до рідного краю і матінки України, вчила і молилася з нами до Бога. Просила в Господа мама за нас, за тата, за Україну. Наш героїчний батько для нас, маленьких, був далеким майже все наше дитинство. Героїчним був не тільки в маминих спогадах. Односельчани розповідали про тата і жоден з нас не чув ганьби, швидше співчуття і допомогу.
Довго мовчить Ганна Андріївна. Згодом знову продовжує в тихій задумі:
– Не передам тобі зустрічі з татом, не можу. Однак у пам’ять врізалась маленька хата, залізні ліжка (ті, якими користувались в’язні), маленькі ватні брудні подушки. Їжу готували на плиті, води не було. Взимку привозили глиби льоду, розтоплювали на плиті і готували харч, милися, прали одежу, яку сушили вдома. За вікном мороз 55 – 60 градусів. Ойм’якон – найхолодніше місце в Євразії. Всі зручності, звичайно, на вулиці. По дорозі до школи 2 – 3 рази розтирали руки, коліна. Одяг був благеньким.
Вечорами в батьківській хаті збиралися молоді (до 40 років) патріоти України. Називаю патріотами уже хоча б через те, що в хаті співали упівголоса українських пісень, а біля образів ставили тризуб. Ризик був настільки великий, що в разі виявлення жоден з них би не вижив – тюрма була б довічною. Цих людей згадую все життя. Вони для мене залишилися нескореними героями. Двадцять один рік прожила на крайній Півночі, закінчила технікум. Роботи не боялась, як і вся наша сім’я. Через 4 роки і 8 місяців закінчився термін татового «вольного поселення». Помер Сталін. І в Усть-Нері, як і в усій країні, відбулись зміни. Працювала на різних роботах з братами, сестрами. Однак Україною марили всі. Першими в 1975 році повернулися в Україну тато з мамою. Ми (усі вже мали свої сім’ї) потягнулись за ними на Батьківщину. Тато був реабілітований у квітні 1991 року. У рідній Україні після повернення пропрацювала ще 20 років, зі стажем 41 рік вийшла на пенсію за віком у 1991 році.
Бачу, як змінюється вираз обличчя Ганни Андріївни. Слова стають різкими, спогади переходять у відчай.
– Не знаю, скільки Бог відміряв мені життя і чи потрібна мені та пенсія. Хочеться, щоб знали мою правду. Бо не за таку Україну боровся мій тато, не про таку Україну мріяли ми, діти, там, на крайній Півночі. І все-таки слава Україні! Слава твоїм героям, нене! Нехай святиться ім’я твоє, Україно! Хіба на всю Україну я одна така?
Плаче Ганна Андріївна. Слухаю, мовчу і не знаю, як зупинити потік болю, образ, відчаю, який ллється з душі цієї героїчної жінки, інваліда дитинства, української матері, нашої рідної волиняночки. Переймаюсь болем і починаю говорити заспокійливі слова. За вікном сутеніє. Підкрадається вечір. Втираючи сльозу, продовжує мати свою сповідь.
– Спочатку пенсійний фонд зробив запит на місце нашого поселення до УПФРФ Республіки Саха (Якутія), отримав довідки про заробітну плату на моє ім’я. У 2004 році мені була призначена “північна” пенсія. Чого гріха таїти – це була свого роду підтримка в моїй старості та з моїми хворобами. Сам знаєш ціну сьогодні на ліки. Але, на жаль, не дано нам знати промислу Господнього. У вересні 2016 року за підписом начальника управління Пенсійного фонду у Камінь-Каширському районі Валерія Должка я отримала повідомлення про відміну мені “північної” пенсії у зв’язку з проведеними перерахунками. Довідки, отримані з архіву м. Якутськ, не відповідають первинним довідкам. А тому я тепер отримуватиму мінімальну пенсію. Більше того, з мене можуть утримувати 20 % пенсії в наступні місяці за «неправильно» призначену пенсію. Отакої, чиновник сам призначив і сам відмінив, сам же і пригрозив. Одне забув, що налякати таких як я не можна. Мої батьки і вся наша сім’я поклали на плаху свої найкращі роки не за гроші крайньої Півночі і золото Республіки Саха. Ми все життя боролись за вільну Україну, багату, щасливу, заможну і справедливість у ній. Ніколи не були гнидами у своїй державі, не заробляли своїх пенсій у теплих чиновницьких кабінетах на 4 – 5 поверхах адмінбудинків (хоча їхні пенсії сьогодні вищі північних). Знаєш, один із синів України сказав: «Нам не так страшні російські воші, як українські гниди». Пробач, може, не дослівно. Прошу тебе і хочу, щоб зрозумів правильно: не заради грошей, заради України допоможи мені, старенькій, відстояти правду.
Правда моя в тому, що молодих патріотів ми повинні виховувати на подвигах героїв. Душа не витримує, в голову не вкладаються вчинки окремих чиновників, коли забирають пенсію, не забезпечують пільг сучасним захисникам Вітчизни. Чиновник розуміє, що я у своєму віці сьогодні не поїду в Якутію збирати підтвердження. Держава-агресор Росія не чекає нас, немічних і хворих. А Мати Україна в особі державних чинуш ось так нас «вшановує», відібравши вистраждану на півночі і такою важкою працею зароблену копійку.
Ганна Андріївна піднімається з дивана, дякує за терпіння і бажає успіху. І саме в таку хвилину усвідомлюєш, що перед тобою стоїть не просто героїчна жінка – перед тобою стоїть українська Мати і благословляє Україну й тих, хто сьогодні на передовій.
Болить серце, крається від гіркоти душа. Наскрізь проймає образа, що нинішні владці замість пошанування когорти людей, представницею яких є Ганна Дем’янчук, своїм нікчемством чинять над ними наругу. Це ж як розуміти «турботу» чиновників про своїх героїв, які вранці на Покрову біля пам’ятного знака борцям за волю України проголошують патріотичні гасла «Слава Україні! Героям слава!», а опісля, всівшись у затишні кабінети, вершать долі людей -– позбавляють їх виплат, вистражданих життям. Прикро, але стократ права Ганна Андріївна: не за таку Україну боровся її батько і тисячі таких як він, які не відреклися від своїх переконань, не зрадили собі і Вітчизні. Не про таку Україну мріяли матері на зразок Олени Дем’янчук, які йшли у світ за очі, за тисячі кілометрів з малими дітьми на руках у пошуках своїх чоловіків. Не про таку Україну мріяли діти репресованих, яких уособлює Ганна Андріївна, які разом з рідними несли тягар поневірянь у таборах, на спецпоселеннях у снігах і льодах далекої півночі «великой и необъятной родины».
У районі можуть проживати люди, яких Пенсійний фонд у подібний спосіб також позбавив «північних» пенсій. Тож прошу відгукнутися усіх, якщо такі є. Тел. 096-845-07-81.
Федір Мельницький, депутат Камінь-Каширської районної ради, голова Радикальної партії Олега Ляшка в районі.
