У теплі березневі дні завчасно відійшов у засвіти військовослужбовець із села Сошичне Карпун Анатолій Володимирович, 1976 року народження. Солдат отримав тяжкі поранення у боях на Донеччині та тривалий час боровся з їх наслідками у медзакладах всієї країни.
Анатолій Карпун запам’ятався односельцям переважно у роки юності. Сошичненці розповідають, що Толік ріс у багатодітній добротній родині, у товаристві ще трьох сестер. Після школи вивчився на водія у Камені-Каширському. Відслужив в армії. Одружився. Деякий час працював на молоковозі в районі. Та, зрештою, доля повела його шукати щастя за кордоном. Виїхав до Білорусі із сім’єю у часи, коли туди емігрувало чимало українців – сусідня держава пропонувала житло за колгоспну працю. Та й сестри дружини, що там мешкали, кликали в той край. Там поліщук був нічним сторожем. Якраз перед початком повномасштабної війни приїхав на Батьківщину, у своє рідне село, провідати батьків. Та повернутися назад уже не зміг. Тож згодом, слідом за ним, важко-тяжко кордон в Україну перетнула й суджена з дітьми. Малолітні дівчатка продовжили ходити тут у школу.
«Пам’ятаю його таким невисоким хлопчиком. Совісний, привітний. Завжди був на стадіоні. Постійно грав у футбол, можна сказати – цілими днями. І справді грав гарно! Він був фанатом одного з найвідоміших у світі півзахисників і нападників – аргентинської зірки Дієго Армандо Марадони. Тож і його самого з юнацького віку товариші нарекли псевдо «Марадона». Попри талант до цього виду спорту пішов, чомусь, іншою стежкою. Часи тоді були непевні. Йому сподобалась згодом також музика. І навіть придбав якусь свою апаратуру та грав деякий час на весіллях», – пригадує свого учня вчитель фізкультури Степан Фіц.
Під занавісу літа 2023-го Анатолій одягнув військовий однострій й приєднався у ряди 68-ої окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Він виконував функції стрільця-санітара, одну з ключових ролей у піхотному відділенні. Адже чи не першим розшукував поранених побратимів на полі бою та надавав їм першу допомогу, витягував із зони ураження. У той час формування вело бої на Куп’янсько-Лиманському напрямку, брало участь у звільненні сіл Надія та Новоєгорівка Сватівського району. З весни 2024 року підрозділ утримував Покровський напрямок. Цей район оборони з’явився після того, як російські війська окупували Авдіївку. Під час відбиття одного зі штурмів рашистів у цьому районі Донеччини ворожий безпілотник засік групу Анатолія Карпуна. Внаслідок «скиду» сошичненець отримав численні осколкові поранення. Відтоді для захисника почався новий етап війни — на лікарняних ліжках. Йому довелося перенести понад десяток складних операцій. Та осколки глибоко засіли у його тілі, а два з них, як кістлява правиця смерті, вишкрібали його останні сили біля самого серця та в легенях. За короткий час геть змарнів, зблід. Став, як висохла билина в полі. Кілька місяців носив у собі смерть, боровся за кожен подих та, зрештою, здався. Зболене серце чоловіка у ці березневі дні назавжди зупинилося. Його біль ущух…
«Він був добрим сином та братом, хорошим чоловіком. А ще – чудовим батьком! Навіть мій старший син від першого шлюбу обожнював Анатолія і знайшов у ньому рідну душу, наставника, перейняв від нього навики водіння та любов до техніки. Для молодших кровних доньок тато був взірцем працьовитості та героїзму, а вони для нього – головним надбанням його життя. Так жаль, що вже не обніме їх на шкільному випускному, не поведе під вінець до нареченого…», – каже згорьована дружина Ніна.
6 березня воїна відспівали та поховали на кладовищі у Сошичне з усіма військовими почестями. Осиротіли не лише діти Анатолія Карпуна. Скорбота вирвала щось тепле з душі кожного, хто його знав, з ким він колись грав у футбол чи в кого співав на весіллі, з ким сидів за шкільною партою чи в кого забирав молоко. Його пам’ятають. А тепер він вписав своє ім’я ще й у героїчну сторінку краю.
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Сошичне.
