Йому не було навіть двадцяти літ, як довелося думати про смерть. Чужу і свою… Рудя Михайла Петровича із села Видерта повномасштабна війна застала ще під час проходження строкової служби. Відтоді встиг підписати контракт й понад два роки обороняв свою країну. «Тату, ви вернулися з Афгану, і я теж вернуся з фронту», – заспокоював рідних вдома. І водночас заповідав ровесникам, що раптом щось – на його могилі завжди мають бути білі ромашки. На жаль, 1 травня воїн з позивним Ведмідь (бо Михайло) вернувся до рідної хати таки «на щиті».
Михайло виріс у багатодітній сім’ї, був наймолодший з п’яти сестер і братів. У квітні 2021-го пішов в армію. Діяльність його військової частини у Цвітохах, яка підпорядкована Командуванню Сил логістики ЗСУ, була спрямована на зберігання засобів ураження. Спектр виконання робіт був достатньо широкий — тут фахівці здійснювали ремонт, обслуговування та видавання боєприпасів у збройні сили. Так у хмельницькому формуванні він розпочав і свою воєнну дорогу, а з 2024 року перебував у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Саме з цим військовим з’єднанням вирушив на передову на Донеччину. 19 квітня о 19 годині поблизу населеного пункту Терни молодий навідник потрапив під ворожий артобстріл. Із тяжкими пораненнями його встигли доставити в евакуаційний пункт, потім у госпіталь в Дніпро, звідки його перевезли до лікарні у Вінницю.
Батьки востаннє проводжають сина на службу.
Увесь цей час Михайло Рудь був без свідомості. Батьки ще встигли прибути до нього в медзаклад, але вже не змогли з ним поговорити. 29 квітня його зболене серце назавжди зупинилося… Йому був всього 21…
За період військової служби він мав чимало псевдо: Рудік, Кардан, Ведмідь. У школі та серед односельчан був просто Мішка або Рудік.
«Це була дитина радість. Як візитні картки, його великі карі очі з довгими пишними віями та завжди щира усмішка могли розтопити будь-чиє серце. Не було й дня, щоб він когось не розвеселив.
Це була душа компанії, емоційний двигун класу. На усіх архівних фото й відео він життєрадісний. Не цурався жодної сільськогосподарської роботи, прагнув допомогти батькам. Запросто міг пожертвувати поїздкою на екскурсію, якщо вдома була робота. Все казав, що піде в армію, збудується й одружиться. Хотів лишитися жити у рідному селі. Під моїм крилом були завше чудові чуйні учні. Але ніхто ще так, як він, не обіймав мене на випускному. Плачу за ним усі ці дні, не можу відпустити… Хай світить нам тепер сонечком згори», – оплакує свого вихованця класна керівниця Світлана Герасимик.
Доленосна струна працьовитого мужнього хлопчини обірвалося надто рано. Та його подвиг зберіг сотні інших життів. Тепер Мішка Рудік спочиватиме вічним сном у коханих білих ромашках…
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Видерта.
