Вісім років житель міста Коханюк Олег Іванович відважно захищав державу. За цей час побував у різних формуваннях та опанував навики кількох військових посад – сапера, навідника, кулеметника. Із 28 березня 2022-го року, вибиваючи ворога із Миколаївщини, воїн зник безвісти. Хоча деякий час ще писав усім зі свого телефону сповіщення, як згодом виявилося, уже з того світу й руками окупантів. Двадцять один місяць він ще жив у надіях рідних і побратимів. А минулого тижня експертиза остаточно підтвердила його загибель. Майже два роки він шукав вічного спочинку на рідній землі, де його з почестями зустрічало все місто. Його доблесну справу досі продовжує на Запорізькому напрямку рідний брат Валентин, у якого такий же позивний, як і в Олега — “Кок”.
…Потертий окопами одяг, розмальоване багнюкою взуття, опущені від перевтоми плечі та змучені недосипанням очі, що кидають чорними вуглинками з-під насуплених брів пронизливий погляд. А у ротові, як єдина розрада, сигарета. Поруч – зброя. Таким Олег Коханюк постає майже на кожному своєму воєнному знімку. Мало хто знав, як насправді його звати. Ще з дитячих років усі зверталися до нього Кок – скорочення від першого складу та останньої букви його прізвища КОханюК. Так цей позивний закріпився за ним і на фронті.
Сьогодні йому було б 47. Останні свої дні народження він відзначав у звуках війни. Не раз із побратимами запалювали святкову свічку на імітованому торті ще й у ті моменти, коли дивом вдавалося вижити. Майже десятиліття він поклав на вівтар захисту Батьківщини, жертвуючи особистими пріоритетами. Починаючи з 2015-го, він п’ять разів підписував контракт про військову службу. Перше бойове хрещення (до цього навіть в армії не служив) проходив сапером у складі 12-го окремого полку підтримки, який облаштовував фортифікаційні споруди та мінно-вибухові загородження на адміністративному кордоні з тимчасово окупованими територіями. 29 жовтня цього року Олег мало не загинув під час рашистської диверсії, що призвела до детонації трьох тисяч тонн боєприпасів на складі біля міста Сватове. Тоді згоріло четверо людей. Олег же вцілів, однак залишився голим-босим – ні документів, ні одягу.
Все, що збереглося, – металева ложка. Відтоді військовослужбовцю не раз доводилось заглядати у вічі страху та брати «смерть» до рук. З 2016-го його воєнна стежина пролягала через Щастя, Станицю Луганську, Старобільськ. А через два роки він виконуватиме вже інші бойові функції – стане навідником у волинській 14-ій ОМБр. Потім потрапить у склад 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади й до 2021-го перебуватиме на позиціях під Маріуполем. А з початком повномасштабної війни у перший же день вирушить добровольцем у складі знайомої йому вже володимирської «князівської» бригади обороняти Київ та північний кордон. Тепер він був уже кулеметником. Згодом опинився на Миколаївському напрямку, де востаннє вийшов на зв’язок із рідними 27 березня поблизу селища Антонове.
– Через два тижні після зникнення мені прийшло від брата сповіщення «я живий» у Телеграм, в якому він ніколи не був зареєстрований. По сигналу визначили, що телефон перебуває на окупованій території. Після чого були впевнені, що Олег у полоні, його мобільним хтось користується.
Тим більше, що його тіла досі ніхто не знаходив. І ми ні дня не втрачали надії, не сумнівалися, що побачимо його вдома живим. Для нас він помер 27 грудня, коли сповістили про підтвердження ДНК-експертизи, – каже наймолодший брат полеглого Михайло. – Нас було в батьків четверо синів, двоє стали військовослужбовцями. Окрім Олега, уже ось 25 літ військовий камуфляж носить і брат Валік. Зараз він на Запорізькому напрямку. У нього, до речі, також позивний “Кок” – один на двох братів.
Бідкається згорьована ненька, не витримує материнське серце втрати сина – сивина по колу вкриває сивину. Осталася сама в німій хаті… Десять літ тому поховала чоловіка, сини розійшлися по світу. І тільки Олег був зостався в батьківській оселі.
Та вже і він тепер її назавжди полишив… А мамі покинув на згадку тільки свій кітель та відзнаки, про які ніколи нікому не розповідав.
– Ми завжди воювали в різних бригадах, хоча наші шляхи часом перетиналися на сході. Возив йому, зокрема, речі у Сватове, коли склади вибухали. Ми були друзями з дитинства. Разом навчалися в школі, потім в училищі. Він був столяром, мав художній хист, хоча за фахом не працював і дня. Склезь, Юневич, Сахарчук, Троцюк, Філозоф, Коханюк… – усе це була наша банда. Ми разом перепливали озера, влаштовували хокейні матчі і перестрілку сніжками, крутили тарадайки на льоду. Уже тоді, в юності, ми організовували поміж собою змагання за владу і територію. Хто переміг – король кар’єру біля кладовища. А парубками групувалися в «заставців» виступати проти «волинських» на дискотеках. Той дружній запал і вміння прийняти виклик долі не зникли і в дорослому житті. Усі ми опинилися на фронті, дехто, на жаль, вже вернувся додому в домовині… Я не вірив, що «на щиті» приїде й Кок. Досі не видалив його номер і сторінки соцмереж. Вперше ми взяли до рук зброю ще учнями. Якось під час чистки автоматів винесли їх з класу навчально-воєнної підготовки і пішли з ними в їдальню по булочки. Тоді про наш «терористичний акт» гуділа вся школа. Ми стали дуже популярними, особливо на лінійці. Хоча свою енергію часто спрямовували й в позитивне русло – виступали в КВН. Олег міг бути кіпішним, але не жалів останнього для друзів. Прямолінійний, справедливий, щирий і щедрий, веселий. Запам’ятайте його таким. Він не раз заплатив кров’ю за кожного з нас і гідний поваги, – закликав друг і побратим Андрій Чурак.
Іванна ГАЙДУЧИК.
