На Харківщині смертю хоробрих поліг молодий солдат — житель села Нуйно Парфелюк Дмитро Федорович.
Вмились дороги Камінь-Каширщини білим снігом і рясним дощем 18 листопада, причепурили їх люди квітами смутку. Додому в вечірній темряві «на щиті» верталися двоє побратимів-земляків, військовослужбовців 14-ої бригади – досвідчений камінь-каширець Сергій Лесик та новобранець-нуйнівець Дмитро Парфелюк.
Дмитра Парфелюка мобілізували до війська у липні цього року. Раніше жодного військового досвіду не мав. Пройшовши навчання на Рівненщині, якийсь час ніс службу на теренах Камінь-Каширщини, потім у Володимирі. З листопада у складі волинської князівської бригади вирушив на позиції у Куп’янський район, на Харківщину.
– Ще 9 листопада виходив на зв’язок, казав, що йде на перше своє бойове завдання. А 16 листопада його не стало, з позицій в районі населеного пункту Першотравневе він вже не повернувся…, – каже сестра Марія Крутюк, чоловік якої також на фронті. – Нас було всього двоє в батьків – я і Діма. Він завжди був досить закритим, інтровертним, мрійливим. Багато часу проводив з моїми синами, своїми племінниками. Ходив із ними і по гриби, і на риболовлю. Чудово вмів готувати, мав хист до кулінарії. Відгуляти весілля та бавити власних дітей йому, на жаль, вже не судилось…
Дмитрові заледве виповнилося 33, коли страшна смерть обірвала його молоде життя, що так і не пустило родової гілочки. У неділю, 19 листопада, вся громада прийшла провести в останню земну дорогу свого земляка й захисника. Повільним кроком, шурхочучи опалим потемнілим листом й викладеними на дорогах хризантемами, рухалась понурена в роздуми і горе кілометрова людська «змійка» з численними стягами в руках. 
Та нікому не могло боліти так, як мамі. Тяжко їй було відпустити свою дитину в потойбіччя. «Ой, мій синочку, мій соколику, мій соловейку, мій хороший… Вже ж не побачу! За що мені така кара? Відібрали бандити сина за один день…», – роздирала, здавалося, голосом все небо, хапаючи домовину, яку закривали. Подумки сварила Бога за таку несправедливість. Та пішов таки Дмитро спочивати до тата, який вже майже три роки на тім світі. Ніхто не верне матері її кровинку: опустилась труна до мертвих, а разом із нею в холодну землю десь впала і частинка її душі. Вручили військові на колінах неньці тільки бойовий прапор сина та по-синівськи обійняли її так, якби то був востаннє сам Дмитро…
Іванна ГАЙДУЧИК.
