Знову трагічна звістка огорнула в траур Камінь-Каширський. 13 липня у протистоянні з російськими загарбниками загинув вправний та сміливий воїн — тридцятирічний містянин Артем Колядюк. Свій останній бій солдат прийняв на Запорізькому напрямку, захищаючи Україну від окупанта у складі 118-ї ОМБр.
Був кращим компаньйоном артилеристів та «очима» піхоти
До початку віроломного вторгнення російських загарбників в Україну її вірний син Артем Колядюк не мав військового досвіду, але, не вагаючись, став на захист своєї землі від агресора. Чинити спротив окупантам патріот розпочав зі служби в роті охорони.
Потому військовослужбовець стримував ворога на північних рубежах, поблизу білоруського кордону, в складі 50-го окремого стрілецького батальйону. Через деякий час його підрозділ приєднали до 115 бригади, що несла службу на Житомирщині, а від січня 2023 поповнив ряди новоствореної 118-ї окремої механізованої бригади. Пройшовши бойове злагодження на полігоні, спочатку боєць освоїв професію кулеметника, а невдовзі відбув на навчання Сил спеціальних операцій, що проходили за участі країн НАТО в Румунії. Розповідаючи про Артема Колядюка, його близькі друзі скажуть — “за що б він не брався, все у нього виходило на відмінно, бо до всього ставився серйозно, з почуттям відповідальності”. Таких як він називають золотою елітою армії. Саме за кордоном наш земляк опанував складні навички оператора дрона. Він відав інформацією про пересування ворога, тож став “очима” піхоти. Ця професія, за словами його найкращого друга та побратима Олександра Данилюка, пасувала поміркованому та виваженому солдату, яким і був Артем. Він перебував в епіцентрі боїв і вдень і вночі, адже ворог не спить і потрібно шукати орієнтири в небі — виявляти чужих і прикривати своїх. Його «пташка» допомогла піхотинцям та артилеристам виявити ворожу ціль, натомість сам боєць, на превелике горе, не вберігся.
Без вірного друга — велика туга
Надійний товариш дитинства уже небесного лицаря Артема Колядюка, а на війні бойовий побратим камінь-каширець Сашко Данилюк приїхав на кілька днів з фронту, аби провести останнім земним шляхом дорогу йому людину, з якою пройшов усе свідоме життя. Із рук Сашко не випускає телефон, де вічно зберігатиме фінальну переписку з Артемом. Того трагічного дня останній чергував на «точці», здіймав коптери в небо і хлопці увесь час активно обмінювалися смс-повідомленнями. Аеророзвідник добре роздивився з дрона позицію, на яку висувався противник, тож встиг попередити побратимів на «нулі» про вірогідний авіаналіт. Сповістив, що не вгавають торохкотіти ворожі міномети, але на війні це звична справа, тож хоч обоє бійців перебували в тонусі, але щиро вірили, що вийдуть кожен із зайнятих позицій безсумнівно живими.
— Коли під час обстрілу для всіх звучить наказ сховатись в укриття, то завдання пілота-розвідника — взяти безпілотник і шукати ворожу батарею, — згадуючи моторошні події, плаче від горя непоправної втрати Олександр. — Артем був добряком із золотим серцем. Він, завжди позитивний, виважений та оптимістичний, своїми вчинками ні на мить не змушував сумніватися у своїй готовності підтримати чи прийти на допомогу. Я надзвичайно гордий, що був у найтепліших і щирих стосунках з людиною – героєм, яким залишиться наш Тьомич у пам’яті кожного навічно. Втім важко усвідомлювати, що це будуть лише спогади… Ми зростали на одній вулиці, навчалися разом у школі і все життя йшли з ним пліч-о-пліч. Разом організували дитячу авантюру в 13 років, коли, не сказавши ані слова батькам, хотіли поїхати на Майдан у столицю, щоб відстоювати незалежність держави, втім нам вдалося дістатися лише Ковеля, як наш намір було викрито рідними. Не винятком стала війна. Із перших днів російського наступу разом записалися до лав роти охорони, пройшли півтора роки служби. Завжди були разом, але цього разу він заступив на дводенне чергування приблизно за три кілометри від «нуля», водночас я виконував бойове завдання на передовій, тож ми, хвилюючись один за одного, тримали безперервний зв’язок. Однак наступного дня зв’язок з побратимом припинився, я звів це на підбитий старлінк, але тривога за друга чомусь продовжувала битися в серці. На той час Артем вже поліг смертю хоробрих. Він тепер у небесному пантеоні з нашими лицарями біля Бога просить перемоги для України. А наволоч, що прийшла на нашу землю, загине безславно, — підкреслив вмотивований помстою за друга боєць.
У новозбудованій хаті так і не справить новосілля
Як багато він не встиг… Не встиг одружитися на коханій Юлії, не встиг оселитися в ошатному домі, що збудував для своєї майбутньої сім’ї, яку неодмінно планував створити одразу після перемоги.
— Його молоде життя мало набирати обертів, та я досі не можу повірити, що Артем мене покинув і я знову одна, — у відчаї зітхає його друга половинка Юлія, якій доводиться вже вкотре переживати загибель близької людини. — Разом із ним згорів цілий світ. Проклята війна розлучила нас повік і знову це жахливе число 13, коли обірвалось життя коханого, а дев’ять років тому саме 13-го трагічно загинула моя мама. Стосунки з Артемом обірвав ворожий снаряд, а ще здавалося б, зовсім недавно, відзначаючи своє тридцятиліття у грудні, іменинник задмухував свічки на святковому торті. Тоді, традиційно загадуючи бажання, промовив «щоб якнайскоріше Україна перемогла у війні». Як хочеться тебе сьогодні обійняти, втім тепер гріє лише твоя щира усмішка, що дивиться з портретів…,— зі сльозами безсилого розпачу передає емоції згорьована дівчина.
***
Розділяємо скорботу з близькими нашого світлого воїна. Слава твоїй хоробрості, відважний Герою! Спочивай з миром.
Леся МІНІБАЄВА.
