Автентична говірка місцевих мешканців споконвіку була, є і буде зв’язком між давніми традиціями і їхнім сучасним переосмисленням, між тими, хто тут народився, і тими, хто це місце обрав.
Так званий волинський діалект має чимало особливостей. Ці слова з’явилися не лише через географічне розташування регіону, а й завдяки місцевим жителям, які регулярно наповнюють говіркове куфро щоразу новими висловами. Наприклад, корінні поліщуки дуже часто перед голосними на початку слова використовують «г», як у словах Голька (Олька), Гандрій (Андрій), гонуча (онуча), а ще заміщують «и» у словах, тому тут нерідко чуємо ходела (ходила), робела (робила), носела (носила). Також у більшій частині говору звук «я» переходить в «е», тому деякі слова тут звучать дещо по-особливому – дєкувати (дякувати), тєжко (тяжко), взєв (взяв), житє (життя).
Однак, найбільшого колориту та самобутності поліській говірці все ж додають діалектизми. Ці перлини української народності по-справжньому відображають багатство та різноманіття нашої мови. До того ж, діалектними словами впевнено послуговуються не лише у найвіддаленіших куточках Полісся, а й на Камінь-Каширщині зокрема.
Тільки тут люди можуть пакувати (швидко їсти) з особливим апетитом страву та довго спостерігати за довбачем (дятел) на дереві. У корінних поліщуків маринарка – це піджак, а гецало – дитина, народжена поза шлюбом. Тут також можна почути, що телитися або ж монятися (зволікати) з рішенням проблеми не варто, а цвірати (говорити з неповагою, грубіянити) до батьків – взагалі зась! Останні за це можуть потягнути і коцюбою (кочергою).
Гостинні бабусі у селах обов’язково пригостять вас токмачами (товчена картопля) та ще й покажуть дорогу навільот (наскрізь, навпростець) на випадок, якщо загубились. А якщо ви приготувались самостійно відвідати величні ліси Полісся, то шитик (ремінь) варто затягнути тугіше, адже подорож безсумнівно буде цікавою.
Софія КРУЧІНІНА, студентка факультету журналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка.
