За кількістю жителів воно є чи не найменшим на теренах району. Сьогодні у цьому мальовничому куточку постійно мешкають лише 6 людей. Наймолодшому з них — 56 років, а найстаршій — 94.
Не шукайте його за морями-океанами. Воно серед гущі лісу, за водами і рогозами тихоплинного Стоходу… Надрічне, куди від звичної цивілізації, із Боровне, можна добратися містком з дощок або ж човном. Воно оповите містичними розповідями та неординарними життєвими історіями… Без ФАПу, школи, магазину, маршруток й належного зв’язку, де проживають всього кілька людей…
Аби розповісти про це унікальне село та його мешканців, кілька номерів газети буде мало. Але ми постараємось все це охопити за один раз у такому собі друкованому серіалі життєвих короткометражок. Принаймі про тих жителів, з якими нам вдалося зустрітися.
Надрічне (а колись казали Заріка) загубилося поміж лісів та річок. Тут лише 6 постійних жителів, влітку збирається трохи більше народу. До батьківських та дідівських хат приїздять нащадки. Тутечки ніколи не існувало належного транспортного сполучення, хтозна-коли ходила одна маршрутка на Луцьк через Набруску. Тепер і її нема. А до своєї сільради в Боровне селяни добираються тільки пішки — кілька кілометрів пущею та пасовиськом, перепливаючи човнами Стохід або долаючи його аварійними кладками. Городи кожному односельцю садять усі разом.
Загалом, якщо враховувати родини, які прибувають сюди на літо та вернулися назад із міст, зараз у селі 8 діючих хат. А колись було 28. У кожній оселі росло по 4 – 11 дітей. Кілька десятиліть тому була навіть трирічна школа, магазинчик. «Швидка» сюди доїхати може тільки по колу через Набруску, тобто далеко нешвидко. І то якщо знайдеш мережу й додзвонишся!
Тільки раз у рік тут стає справді людно – на Трійцю з найвіддаленіших куточків України та із-за кордону сюди з’їжджаються вихідці з Надрічного. Біля новозведеної каплички після святкового богослужіння, звершувати яке цього дня спеціально добираються декілька священників, просто на галявині розстелюють покривала та влаштовують спільний обід. Приїздять на рідну землю навіть ті, будинки предків котрих давно вже розсипались від старості. Ночують по сусідах.
Відшукати цю мальовничу глибинку краю подалися й ми. Боровненці, дай їм Боже здоров’ячка, показали нам туди шлях через річку недавно збудованим місточком. Поряд пришвартовані кілька човнів. Донедавна це був єдиний спосіб переправи. Трохи далі аварійна змієподібна кладка, підлатана свіжими дошками й підперта з усіх боків кілками: очевидно, що вже не один мандрівник тут приймав незаплановане водне «хрещення». Аналізуючи побачене, вкотре подякували добрим людям за підказку.
У поліського «Робінзона» – стадо худоби
За рікою гарно… Пахне лепехою та рогозою, лозові зарослі таять в собі незвідане шарудіння. За кожним кущиком очікуєш побачити злого вовка. Ледве протоптана стежина від кладки веде в густину лісу, деінде ділиться на ще кілька ламаних шляхів. Якщо обереш неправильну доріжку, довго будеш каятися, човгаючи білими кросівками по водяному баговинню й намагаючись дострибнути до рятівної купини в болоті. З часом забуваєш про наявність взуття й прямуєш вже, як попало. Аби швидше добратися! Дивуємось, і як пенсіонери з Надрічного щодня ходять такими екстремальними шляхами в Боровне у справах?!
Мережі немає. Ні додзвонитися до когось, ані загуглити, де ти є, – нема можливості. Згубишся – вилазь на найвищу сосну й репетуй! Більше варіантів нема…
Дорогою натрапляємо на стадо рогатої худоби. З-поміж купки повалених стовбурів беріз визирає чоловік. Мабуть, пастух.
«Певно, заблудилися, дівчєта? Бо шось я таких не знаю тут в окрузі», – уточнює Микола Пугач й береться повідати нам, що лише його одного хата в цьому місці, а дорогою правіше через трохи буде ще кілька будинків. У свої 62 роки він тримає три корови, три телиці, три бики та двоє телят. Молочних годувальниць сам доїть. Частину молока віддає свині та телятам, решту відстоює в баньках у колодязі на сметану. Має в господарстві ще двоє коней. Сам заготовляє для них всіх сіно. А теплими зимами виганяє навіть пастися: тварини їдять мох та хвою. Проживає з паном Миколою також на два роки молодша сестра. Але вона діла до його хазяйства не має. Її царина – птиця. Ось так ідеш собі, а тут по лісі індики з качками ягоди збирають… Від лисиць їх сторожують двоє собак.
Доля обох Пугачів залишила у батьківській хаті, власних сімей так і не створили. Ще один брат – у Луцьку, інший – за кордоном. Батько, а це був вже другий чоловік матері, ще молодим загинув – під час копанки засипала глина в лісі. А першого супутника неньки забив грім. Отак змалечку росли напівсиротами й господарювали нарівні з дорослими.
«За свій вік пам’ятаю чотирьох людей, у яких у Надрічному влучила блискавиця. Через такі випадки ходили чутки, що то нечисть притягує біду сюди. Тому в центрі села спочатку поставили хрест, а потім і каплицю збудували. З того часу трагедії припинилися…», – пояснює чоловік.
Ми вирішили з дядьком попасти стадо. Але вийшло так, що його бики, скоріше, пасли нас, ніж ми їх. Оглядались час від часу на двох незнайомок й зі страшним ревом демонстрували копитом, хто тут головний. У найтовстішого рудого з ніздрів парувало так, наче там кипів чайник, й от-от на нас таки поллється той окріп… Одним оком слідкуємо за агресивним «рижиком», а іншим оглядаємо кількагектарну ділянку, яку ще дід Миколи за золото купив у польського пана. За це його потім записали в «кулаки» й ув’язнили у Житомирі. Під час бомбардування винищувачем дід все ж зміг втекти з неволі й пішки дійти доживати віку у своєму домі. До слова, у період Першої світової в цьому полі катакомби були нариті, стояли російські війська, але боїв тут так і не відбулось. Під час Другої світової також лихо оминуло село: німці, погрузнувши танками в дорозі, розвернулися й не дійшли до населеного пункту.
Микола Сергійович показав нам і своє чимале обійстя. Почав якраз робити ремонти в житлі. У дворі біля хати є польова кухня, де сестра готує їсти. За сараями каркас маршрутки, якою колись їздив, ставок з пірсом. Довкола стоять рядами десятки вуликів – сучасніших й древніших, потемнілих з плином часу.
«Колись тримав пасіку. Ще батько та дід займалися бджільництвом. Потім доглядав лісгоспівські вулики. Тепер тільки один маю діючий», – каже хазяїн, виводячи нас на головну лісову дорогу до села.
Влаштував курорт на батьківському обійсті
Дорогою від Пугачів натрапляємо ще на дві хати-пустки. Одна з них відчинена навстіж. Якісь невігласи вдерлися сюди, порозбивали шибки, зруйнували піч, насмітили. У руїнах в одній з кімнат, наче серце дому, майорять кольорами вишиті картини, дерев’яна лава та сервант. Хоча тут давно вже ніхто не живе, проте дім ще дихає спогадами минувшини.
Пройшовши лісовою дорогою ще зо 200 метрів, вздріли вулицю з кількох будівель. Це і є те саме Надрічне, центр села. Чимало дворів поросли хащами й кропивою, повалені велетенські сараї свідчать, що за життя місцеві господарі тримали чимало худоби. Деінде хати облагороджені й уквітчані, поблизу виринають здоровенні ставки. Тут точно хтось живе!
На одному з парканів напис «Ведеться відеоспостереження». Дивує. Адже тут навіть зв’язку нема!
Це власність Романа та Олени Ковалів – наймолодшої сім’ї поселення. Поряд із батьківською хатою, де колись виховувалось восьмеро дітей, Роман звів вже новий будиночок. Він єдиний з нащадків тут оселився. Хоча проживають в Ковелі, та останнім часом перебувають більше в Надрічному. Мігрують, так би мовити. Встановили вишку для інтернет-мережі. Тож двоє його синів постійно мають змогу навчатися звідси дистанційно. Навіть господарство завели, натягнули сітчасту палатку, аби звірі не крали домашню птицю. А ще Ковалі намагаються вдихнути життя у цей мальовничий куточок. Організували деревообробне підприємство і, навіть, пробували виготовляти тирсобрикети. Свого часу у них працювало кілька десятків людей, чимало робітників приходило з Боровна. Однак не було належного збуту продукції, а нерозпродані брикети за кілька місяців натягуються вологою й втрачають свої якості. Та й «добродіїв» полоскотати нерви вистачало: ледве не через день зупиняли робочий процес різними перевірками.
«За все життя чоловік ні разу не звозив нас на море. Бо для нього тільки наш хутір – рай на землі. Тут його улюблений ліс, ставок, риба, гриби… Він не бачить сенсу їхати далеко шукати те, що безоплатно є на власному подвір’ї. Ніколи він це не проміняє на екзотику», – каже дружина Олена.
А тут і справді гарно! Велетенський ставок, вдень з нього виринають розкішні лілії. Далі густою стіною шумить бір, з поривами вітру прибудинкову терасу наповнює аромат хвої та соснової смоли. Сама веранда нагадує фрагмент мультфільму: плетене крісло-гойдалка, стіл, самовар, квіти…
Криворіжці вечорами співають бандерівські пісні
Одразу біля Ковалів живе 81-річна баба Манька. Десь немає її вдома. А по інший бік від них – мігруючі мешканці Любов та Геннадій Глушкові. Їхній двір потопає у квіткових композиціях, поряд рясніють грядки, гора сухих дров. Пані Люба уродженка Надрічного, зараз із родиною живе в Кривому Розі, кожне літо проводить на малій батьківщині. А цьогоріч може й зимувати будуть. Адже їхній Інгулецький район міста потрапив під бомбардування російськими загарбниками.
«Стріляли за 7 км від нас. То по аеродрому лупили, то заправку бомбанули. Вибухова хвиля знесла дві вулиці. Сиділи спочатку по підвалах, потім нас всіх евакуйовували звідти. То одразу в Надрічному в цьому домі нас 11 осіб тіснилося. Поступово лишилися тільки ми з дідом та онуком: кого у військкомат викликали, хто вернувся назад у Кривий Ріг. Дитина такий ляк дістала, що навіть тут, чуючи здалеку звуки літака, панікує, бо може то рашисти наступають», – розповідає жінка, гостинно пригощаючи нас кавою й всякими смаколиками.
Тим часом онук вправно перевіряє на ставку ятір. Буває, за риболовлею з дідусем, співає вечорами «Батько наш Бандера» та «Ой, у лузі червона калина…». Дев’ятирічний Марк – зараз наймолодший мешканець населеного пункту. Моментами йому нудно, бракує спілкування ровесників. Рятує інтернет. Спеціально встановили вишку. Тож часто навпроти їхньої хати вишиковуються сусіди зі смартфонами, аби поспілкуватися з ріднею по вайберу. Адже мобільний зв’язок тут зловити вкрай важко.
Прорвався через 23 блокпости окупантів
На посиденьки до Глушкових тепер приходить новоприбулий сусід Михайло Луц, якому недавно вдалося вийти з окупованого Мелітополя. «Доброго вечора, тут – вільна Україна!», – патріотично зустрічає він нас. Два з половиною місяці чоловік жив в окупації. Рашисти, каже, ходили по будівлях. Шукали тих, хто підпадає під денацифікацію (родини атовців, поліцейських, журналістів). Люди сиділи у сирих підвалах, без світла та газу, й слухали тарахкотіння ешелонів танків. Таким чином усі похворіли коронавірусом. Дев’ятиповерхівка аж тряслася від ракет, що одна за одною вилітали з моря на Київ. Заледве не торкалися її даху. Тільки й було чути свистові «Вжух! Вжух!». Закінчувалися харчі. Дитячі суміші взагалі зникли, потім і ліки скінчилися…
«Дружини вже нема 9 літ… Один син проживав у Києві. Втік звідти під час перших бомбардувань у Мелітополь. А за кілька днів опинився і там в окупації. Свати хворі, тож діти лишилися їх доглядати. А інший син з дитиною й дружиною зміг прорватися разом зі мною, поїхав поки на Вінниччину, покликали туди на роботу. Обидва мої хлопці захистили кандидатські дисертації, викладали кілька років в інституті», – по напрацьованій звичці (щоб орки не почули зайвого) все ще пошепки говорить Михайло Васильович.
Кожен із пройдених 23 ворожих блокпостів був випробуванням для нього, бо розумів: як тільки якимось боком вилізе, що він колишній військовий – розстріляють. До пенсії був у транспортній авіації, техніком по літаках. І хоча вже був у відставці, з 2014-го його все ще задіювали для обслуговування авіації.
«Нас вісім автівок їхало безупину. Показували рашистам багаж. Вони копирсалися в наших телефонах. Якщо їм не подобалось якесь виявлене фото чи дані, то вели нас в окреме приміщення й допитували. Вся автоколона стояла, чекала на свого. У мене просто в паспорті глянули, що реєстрація мелітопольська. Попросили показати ще пенсійне. Я збрехав, що згубив. А сина навіть роздягали, шукали бандерівські татуювання. На щастя, усі, хто з нами виривався з окупації, доїхали на вільну територію живими», – з особливим хвилюванням пригадує ті події пан Михайло.
У батьківській хаті уже багато років ніхто не жив, тож він намагається зараз привести тут все до ладу. Має надію вернутися в Мелітополь, адже там залишилося вже нажите. Хіба, сміється, ожениться тут до зими…
У свої 94 роки – модниця та бізнесменка
Надвечір зустрічаємо найстаршу жительку Надрічного – 94-річну бабу Пріську (Єфросинію Пиварчук).
«Ходили з падружкою Манькою в Боровне по пєнсію на пошту. Ледь досунулися. Думали, що й не дойдемо», – пояснює бабуся. Її хата – крайня з діючих. Кілька років тому згорів сусід, що після неї жив.
«Ой, вже й мені вмирати треба. Два сини поховала молодими. Усіх мала п’ятеро, розійшлися по світу. Чоловік вмер ще в 62 роки. Був майстром, скіко хат по селах поставив. Одна вже багацько літ. Тільки недавно син із Запоріжжя приїхав, але оковита не дає йому господарювати», – нарікає старенька. Але водночас тішиться, що діждалася вже двох правнуків.
«Може, то ліпше зелену хустку було вдіти? Молодша б виглядала», – зауважує, позуючи на камеру, жінка, яка щойно відмовлялась фотографуватись й готувалась до смерті. Але тепер у баби Пріськи плани змінились. Може через газету знайде ще кавалера. Та й нарешті є співрозмовники, яким можна вилити душу чи розказати анекдот. І хоч немало біди зазнала на своєму віку та поневірянь по світу на важких роботах, та все ж вона таки справді веселої вдачі. Хвалиться гостям старовинним кошелем, який досі годна назбирати повен чорниць. Мовляв, бізнесом займається. Он від самої її хати чагарники тягнуться. Неодноразово ягідниці пересиджували грозу у її домівці й слухали веселі історії, як вона з бідової сім’ї заміж йшла в багату й гонила биків у Білорусь продавати.
* * *
…Назад пройдену стежку ми вже не знайшли. Десь зблудили й вийшли з іншого кінця Боровна. Цього разу довелося річку переходити подірявленим місточком, який з кожним наступним кроком все сильніше розгойдувався в усі боки… Вечір вже й геть згас, поки боровненськими вулицями дісталися до траси. За день намотали 17 км пішки. Змучені й по пояс в болоті, покусані роями комарів й налякані агресивними биками, але задоволені пригодницьким днем. Бо побували, наче в казці… І вам рекомендуємо!
Іванна ГАЙДУЧИК, Софія КРУЧІНІНА.
