Олександр Маковецький із Черче (на фото у центрі) зумів знайти своє місце в соціумі після участі у двох війнах – афганській та російсько-українській. Він став старостою Черченського округу та дбає про добробут його населених пунктів. Каже, що повертатися із війни важко. Але, щоб було легше, потрібно просто зайнятися ділом. Тож, отримавши можливість бути корисним громаді, а також підтримку селян, він так і зробив.
Бойовий шлях під час російсько-української війни для нього був значно тернистішим, ніж у період афганської, — запевняє уже нині староста Черченського округу Олександр Маковецький. За рік роботи на посаді не все вдавалось: десь бракувало досвіду, десь не знайшлося коштів. Але, попри все, чоловік максимально активував місцеву громаду, аби поліпшити умови життя в довколишніх селах.
У селі Черче спозаранку кипить робота: у центральному парку підгрібають свіжоопале листя, на дорогах засипають ями, а староста округу з лопатою викопує на городі саджанці хризантем. Разом із вчителями він взявся облагороджувати територію довкола нещодавно підремонтованої та розмальованої зупинки громадського транспорту. Окрім пейзажних розписів на її стінах, око перехожих та гостей населеного пункту тепер радуватимуть ще й декоративні насадження.
І сільчани господарники, і голова ініціативний
Про Олександра Маковецького сільчани відгукуються позитивно. Кажуть, що в Черче за останній рік відбулися суттєві зміни: очільник округу намагається організувати й скерувати у потрібне русло роботу місцевої громади та навколишніх сіл. А він, у свою чергу, зустрічно хвалить їх та наголошує – це заслуга активістів, релігійних общин, окремих родин та працівників школи.
— Хочемо оновити й інші зупинки у селі: деякі перенесемо в крайні точки населеного пункту, а на їх місці зведемо нові. Наразі трохи латаємо власними силами дороги, щоб хоча б якось покращити стан шляхів, поки не дочекаємось належного ремонту. Бо як їздити по таких ямах? У розпалі процес упорядкування території біля кринички, — відверто тішиться першим здобуткам та підтримці односельчан Олександр Адамович. – Завдяки згуртованості наших людей, вдалося хоча б щось реалізувати. Адже бюджетних надходжень у нас особливо нема. Тож все залежить від ініціативності населення та самоорганізації.
До речі, за останній період у Черче вирішили ще кілька наболілих питань. Зокрема, підключили вуличне освітлення, прибрали зону обеліска, встановили пам’ятні хрести. Обгородили також кладовище, підвели туди воду, вирубали хащі, облаштували стоянку для авто навпроти. «Оживили» й автобусну зупинку в Острівку. Впорядкували сміттєзвалища по всіх селах округу.
В пріоритеті, зазначає староста, основними питаннями, які треба вирішити, залишаються: забезпечення додаткового вуличного освітлення, встановлення дитячого майданчика й спорткомплексу в Черче, капітальний ремонт дороги по селах округу тощо.
Займатися благоустроєм рідного краю Олександр Маковецький почав із 2020-го року, коли міськрада підтримала його кандидатуру на посаду старости Черченського старостинського округу. До цього деякий час заробляв на сезонних роботах. Пройшов афганську та російсько-українську війни. 4 роки тому балотувався на сільського голову, але тоді вибори програв.
Про свій бойовий шлях Олександр Адамович говорить неохоче. Занадто болючими є деякі спогади. Лише показує фото зі служби та пригадує позитивні моменти із побратимами. Про окремі його воєнні досягнення розповідають нагороди, розставлені на полицях поряд зі світлинами найрідніших людей та друзів.
Біля підніжжя Малого Кавказу зрозумів, що таке війна
Народився й виріс він у селі Черче. По закінченню місцевої школи вступив до Балтійського вищого військово-морського училища. У 1987-89 роках служив у лавах радянської армії. На «строчці» у військовому навчальному центрі, що знаходився у місті Каунас у Нагірному Карабасі (Вірменія), пробув 7 місяців. Після чого потрапив у Кіровабад (тепер Гянджа – місто біля північно-східного підніжжя Малого Кавказу). Там велися активні бойові дії, тривала афганська війна.
Олександр опинився в мобільному підрозділі розвідки при десантуванні тяжкої техніки.
— Саме там я зрозумів, що таке бойові дії, що означає безповоротна втрата друзів. Тоді не було відчуття, що йду на «чужу» війну. Не виникало навіть ідеї так думати. Був Союз: одна армія, одні вказівки. Не можна було проявляти амбіції чи спротив наказу», – пояснює чоловік.
Пощастило повернутися додому живим. Працевлаштувався (після війни пропрацював з десяток літ водієм в колгоспі), одружився, тепер має двох дітей, уже є й двоє онуків…
Після потужних обстрілів єдиний раз в житті закурив
У серпні 2014 року війна знову повернулася у життя Олександра Маковецького — його мобілізували в АТО.
У навчальному центрі на Чернігівщині пройшов короткотривалу перепідготовку — і вже через місяць опинився в найгарячіших точках в районі Дебальцевого, де був старшиною підрозділу роти ТРО (територіальної оборони).
У його відділені були й хлопці з Каменя-Каширського, Горохова, Луцька, Ковельщини. Перелічуючи побратимів-земляків, з якими разом служив, зі щемом пригадує про Сергія Склезя, котрий поліг при виконанні бойового завдання.
— В Україні воювати було значно важче, ніж під час афганської війни. Адже тут ніколи не знав чого очікувати: набігли, постріляли, зникли. Або сонячного ранку ні з того, ні з сього міг прилетіти одиничний снаряд. Хоча я вже ніби мав воєнний досвід й мало чим мене здивуєш, та після перших потужних обстрілів біля Дебальцевого у свої 45 років єдиний раз в житті закурив… На Донбасі треба було добре думати головою, якщо хотів вижити», — пригадує атовець.
Не померти з голоду й холоду, каже пан Олександр, допомогли безстрашні волонтери та звичайні українці, котрі передавали для них теплі речі та продукти харчування.
— Якось навіть Ігор Єремеєв приїжджав, особисто привозив амуніцію. Тоді повечеряв з нами… Взагалі було тяжко взимку, коли намітало багато снігу. Буржуйками мало вдавалось зігрітися. Йшли активні бойові дії. Головне побоїще було зазвичай вночі. А ще біля нас не було води. Тож за нею щодня доводилось доїжджати до насосної станції, котру постійно обстрілювали. Треба було завжди оперативно приймати рішення. Відбивалися, як могли. Ходили завжди гуртом, щоб бути готовими до раптового нападу ворога», — ділиться Олександр Адамович спогадами про війну на сході України, де довелося воювати цілий рік.
Сьогодні він натхненно працює на благо громади, Черченського старостинського округу, тішиться позитивній тенденції народжуваності у селі та понад усе прагне, аби хоча б нащадки жили в державі, про яку він завжди мріяв. Тож опускати руки не збирається й щиро дякує усім, хто йому пособляє в облагородженні рідного краю.
Іванна Гайдучик, село Черче.
