Такі історії стають сюжетами для мелодраматичних фільмів і книг. Тих, які переповнені випробуваннями, але неодмінно із щасливим фіналом. Саме вони повертають віру в почуття і водночас нагадують споконвічну істину: життя прожити – не поле перейти. Так і в долі наших героїв – Любові Ласкавої і Михайла Цубери (на фото) з Раків Лісу. Вони зустрілися у нелегкі для обох часи: вона втратила сина і швидко овдовіла з трьома дітьми на руках, він – пережив болючу зраду. І байдуже, що у віці між ними велика різниця, серцями відчули своє, рідне. Цьогоріч уже й срібне весілля відзначили. І досі злітають з їхніх вуст оті ще молодечі, не загублені побутом і роками «сонечко», «золотко», «серденько», а очі випромінюють ніжність і любов.
«Я 73-го уже заміж вийшла, а він лише народився»
– У мене ж чоловік на 18 років молодший, взяв мене з трьома дітьми. Найменшому Артурчику тільки 5 рочків було, а старший Юра уже в армії служив, 18 років мав, Женя – 17. Моєму судженому Мішці тоді було тільки 23. Худорлявий, чорновусий. І так якось запав мені в серце. Ми вже 25 років разом. Подумати тільки: я 73-го заміж вийшла, а він – народився, – поділилася якось Любов Ласкава, зайшовши до редакції у справах. Незабаром ми спеціально повернулися в її минуле.
…Перший шлюб. Люба навчалася у Львові на секретар-машиніста. Леонід приїхав до Каменя-Каширського з Черкащини, проходив практику після меліоративного технікуму. Тут і побачилися на дискотеці. Яка ж тоді любов була? Сказав, що прийде з армії і забере її заміж – не вірила. Коли це дійсно відразу у військовій формі й з дипломатом у Раків Ліс повернувся. Не переказати, скільки сліз тоді пролила дівчина: до вінця не готова була йти, ще й лише кілька місяців минуло, як батька поховали, а вдома ж мама і маленькі діти. Боялася їхати на чужину, ховалася. Однак рідні нараяли не втрачати шансу, бо ж і хлопець хороший, і любить ніби щиро. Здалася – швиденько розписалися в сільській раді і подалися на Шевченкову батьківщину, неподалік Кирилівки і Моринців. Так Любов Мись стала Ласкавою. Як же їй личить таке поєднання!
Та й сподівання таки справдилися. Леонід виявився добрим чоловіком. Взялися дружно господарювати, придбали дім, Бог обдарував трьома синами-красенями. Любов влаштувалася на роботу в дитсадку, в художній самодіяльності брала участь – співала і декламувала гуморески.
Однак з роками доля виявилася не такою привітною, як прізвище – щастя Ласкавих підкосила загибель первістка Геночки. Приїхав на Камінь-Каширщину навчатися в ПТУ: дуже гарно малював, випалював неймовірні сувеніри і хотів різьбити по дереву. Не судилося. Заледве місяць провчився – неподалік дому машина збила. За пів року відійшла у засвіти і мати Любові – не могла знести втрати, все картала себе, що не вберегла онука… А за два роки не витримало і чоловікове серце. Навіть народження ще однієї дитини не втамувало болю. Помер, коли Артурові виповнилося всього 6 місяців. Наче відчував: взяв малого на руки, обцілував, тужно так подивився на нього з дверей і… помер у сусідській хаті від інфаркту. Ходив привітати друзів зі Старим Новим роком…
– У Моринцях одна жінка нагадала колись, що буде в мене другий чоловік, а з трьох синів один недовговічний. Хто ж міг подумати, що його не стане в 15 років?! Вагітною захворіла на жовтуху, а в 2 роки Геночці робили ризиковану операцію на органах травлення – і усе ми пережили. Аж раптом таке, – розповідаючи, Любов Адамівна втирає гарячу сльозу. Й через три десятиліття не гояться рани від гіркої втрати. Каже, в ті роки не уявляла як жити і навіть не думала, що онуків дочекається. А нині – щаслива бабуся і прабабуся, і досі – кохана дружина.
«Ніколи не думала, що можна так любити»
Михайло приїхав на Черкащину на буряки. Як потім зізнався, ледве не силоміць посадили його у той потяг. Одним-єдиним чоловіком серед дівчат-заробітчан був. А що оселилася бригада по-сусідству з Любов’ю, то часто заходили до неї по побутові дрібнички. Так і загледівся закарпатець на поліську білявку. Не раз бачив, як сама косить, дрова рубає. Взнав, що вдова, і почав залицятися, а потім запропонував разом жити. Любу це трохи збентежило. Як-не-як чимала різниця у віці, дорослі діти. До того ж переживала, що з цього приводу скаже Михайлова рідня. Однак лист із Закарпаття прилетів із благословенням: мати зраділа і прийняла вибір сина, бо відчувала вину за колись поранені втручанням в особисте почуття – нарадила нещасливий шлюб. Підтримали Любу і її сини.
– Я ж написала Юрі в армію, аби порадитися. Надіслала Мішчине фото. А він каже: «Мамо, виходь заміж. Ти в нас молода, хто подобається – бери. Сама ж не будеш». Так ми і побралися. Звичайно, люди відмовляли. Казали, що молодий, покине. Та хіба ж в цифрах річ? З ним я почала знову радіти життю. Наче сон. Аж не віриться в те щастя. Так добре, спокійно. Є рідна душа на світі і жити хочеться. Як він мене любить, жаліє. Й досі ревнує! І я його бережу. Душа за ним рветься. За що він мене обрав, ще й з «причепами»? Ніколи не думала, що можна так любити, – не приховує почуттів моя співрозмовниця.
Майстер на всі руки, батько, товариш і найкращий дідусь
Переглядаємо фото і Любов Адамівна, пожвавлюючись, розповідає про щасливі срібні подружні роки. Як вперше з Михайлом на Закарпаття приїхали і гостювали місяць, як ходили в гори, як машину букових дров удвох перерубали і склали. Зринають у пам’яті і щедрі землі Черкащини, балки і ставки, горіхові алеї та запашні абрикоси, пишні сади. Як Михайло доєднався до художньої самодіяльності і грав на концертах з троїстими музиками. Самоучка, а так віртуозно володіє акордеоном, як на духових вигравав! Будь-яку мелодію відтворить, хоча нотної грамоти ніколи не вчив. А руки які у нього золоті. І взуття полагодить, і дім зведе, і камін змурує. Усім синам будуватися допомагав, для цього спеціально з Черкащини в Раків Ліс приїжджав. Згодом і самі на Полісся перебралися. Ще й з собою одиноку жінку забрали, аби не стрічала старість у повному забутті…
– Мій Мішка добрий, турботливий. Нікому в допомозі не відмовляє. А діти як його полюбили! Старшим він став за товариша і брата, а для Артура – татом. Змалку про нього піклувався, вкривав, леліяв як рідного. Тепер в онуках моїх душі не відчуває. Він для них – улюблений дідочок. І до мене ставлення зовсім не переінакшив. Я ще можу спати, а він і чаю, і кави заварить. А їсти як любить готувати – наче в ресторані подасть. Дуже вже бідкається, коли на заробітки їде – так картається, що я вдома сама лишаюся. Але ж є інтернет – ми постійно на зв’язку. Щоправда, так і не розписалися. Спочатку не поспішали, а потім і не надавали тому особливого значення. У нього прізвище чудернацьке таке, а я свого не хочу змінювати. Каже: «Давай візьму тебе за офіційну дружину і буду Ласкавий Мішка». Напевно, таки пора…
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Раків Ліс.
