Климович і в травах знається, і перепис односельчан щороку веде
Якщо ви раптово опинитеся в Качині і запитаєте, з ким би то цікавим поспілкуватися, вам відразу скажуть: «То до Климовича треба. Він побачив світу. А співав як». Сам же чоловік може зізнатися, що замолоду був бешкетником-жартівником, але жодного разу нікого не скривдив. І, підкреслить, ніколи нічого не вкрав. Жив у гармонії з природою і, наче губка, всотував народні премудрості й цікаві історії. А ще був активним спортсменом і навіть моржував.
Нині Василю Швораку вже 82. Він затятий холостяк, природолюб і має що розповісти молоді.
Змінив десять робіт, а музику не зрадив
– В армії мене хотіли забрати в ансамбль пісні й танцю, але я відмовився. То ж кожен раз мусиш співи з Леніна-Сталіна починати, потім про партію. А в нас пісня гарна була: «Очерет мені був за колиску, в болотах я родився і зріс. Я люблю свою хату поліську… Я люблю свій зажурений ліс», – наспівує, – і ту заборонили. Буцімто націоналізмом віє. Та й дід з бабою у мене були хворі, батько інвалід, поранений на війні, старша мати. Не хотів полишати їх самих. Повернувся додому, – розповідає про один із визначальних життєвих кроків Василь Шворак. Попри це пісню він не покинув. Їздив із місцевими солістами в сусідні села з концертами, ще й на руках догори ногами вміло ходив. Все ж артистизм у нього в крові: батько і дід були скрипалями. В честь останнього наш герой і отримав своє вуличне прізвисько – Касьянчик.
Традиційно для тих часів, трудовий шлях Василь Климович розпочав рано: 10 років допомагав матері серпом на ланках – і як доказ показує шрам на пальці. Ще два роки ходив коло невода у складі рибної бригади, а в 1956-му навіть їздив на заробітки. Потім були армія і робота в колгоспі. Пригадує, за трудодень платили 180 грамів зерна і 3 копійки. Працював і поштарем, і пастухом, і на радіовузлі пробув 2 роки. Пізніше трудився в рядах меліораторів, спробував хліб будівельника: у Ковелі крохмальний завод зводив, а в Камені-Каширському – житлові будинки. В тому часі перший в Качині виноград посадив.
– Тоді потрапив у школу вчителем трудового навчання. Було 430 дітей в селі, по два класи. Але потрохи став забувати, втрачати сили. Зрозумів, що час іти на відпочинок. Звільнився і влаштувався кочегаром. Потім ще в лісгоспі робив виноградні кілочки. За 2 роки вирубав підходящі насадження від Сошичне до села, – продовжує перелічувати свої професійні подвиги мій співрозмовник. – Ще ж я був рибак вдалий – так Бог давав. А озеро у нас в селі гарне, от якось написав замітку в газеті і з часом відкрили міжгосподарське районне управління по виробництву риби. Протягом року за 54 виходи тонну зловив. Два роки порибалив і вже незалежна Україна стала.
Знає, де Наполеон ішов і як за Польщі жилося
Але не роботою єдиною жив чоловік… Крім багатого професійного досвіду Василь Климович може розповісти ще чимало цікавого про село, панщину, війну й полон, повстанців. Каже, з переказів знає, де табір Наполеона стояв. Сам полководець в Білорусі був, але й тут його війська проходили. Через нуйнівський ліс, у напрямку з Датиня на Ставище, а тоді Нуйно. Ці історії Касьянчик молодший збирав з дитинства. Як ніхто любив послухати старших, тим паче, що застав людей, які народилися ще при панщині.
– Я цікавлюся всячиною. Від дитячих іграшок – до космічних кораблів, – щиро посміхається чоловік, акуратно поправляючи неслухняне волосся. І поступово розкриває іншу грань своєї особистості. Виявляється, він щороку записує, скільки людей живе в Качині. Навіть в сільській раді не раз звірялися з його підрахунками. Лічить, скільки є сімейних пар, дітей війни, хат з дітьми, скільки народилося і померло, скільки качинців мешкає в інших краях. А хто родом з іншого села – теж окремо зазначає. Підкреслює, тепер їх менше – 113 осіб (у 2020 році ще було 121). А в 1961-му, як прийшов з армії, нарахував тільки 60 немісцевих. У селі тоді 1249 жителів було, а нині, за останніми даними Василя Шворака, 644 особи. І дітей тепер мало – 148, тоді як в Ставищах – всього лиш 16. На жаль, село сиротіє. У 60-х роках тут було більше 300 мешканців, а зараз лишень 56. Якихось 24 хати.
Василь Климович озвучує свою статистику і бережно ховає записник назад у шухляду. А затим «дістає» зі сховків пам’яті свої вірші. Про село, про історичну Волинь. Зачитує, як римував святкові вітання для дівчат. Окремі з них молодиці одна в одної переписували, аби використати пізніше. Ці спогади його веселять. Сумно тільки, що свого часу не оженився. Не хотів, аби його обраниця страждала під тягарем колгоспу і села. Зізнається, чимало зітхальниць мав, але нікому не подавав надії, нічого не обіцяв і навіть додому не проводив, аби не виникало пліток. Тим часом увагу йому приділяли найзавидніші наречені. Інколи думає, що так щастило на дівочу увагу, бо рудий був. Але, видається нам, подобався панянкам через доброту і оригінальність: якось замолоду і вчинками, і світоглядом відрізнявся від інших. Та й зараз не змінився.
Найкраща аптечка – з лісу й поля
Для декого Василь Шворак дивак, для інших – справжня знахідка, бо такого трепетного ставлення до природи у наш час годі й знайти. Не менш цінними є його знання травника. Щоправда збирає їх чоловік тільки для власних потреб, не бере на себе зобов’язань цілителя, але добре знає, що для чого допомагає.
– Трави я збирав з малих літ. Особливо любив луки. Яке то тоді смачне молоко було, доки меліорація не пройшла. Стільки трав через неї зникло, – сумно схиляє голову дід Касьянчик і рушає до своїх запасів, дістає з ящиків пучок запашних трав. – З чого бджоли беруть пилок – те й збираю. Заварюю щоразу інше поєднання. Усі трави для мене улюблені, головне знати пропорції, аби не нашкодити, – і Василь Климович пропонує спробувати свій збір з багна, звіробою і вересу.
Розпитую свого досвідченого співрозмовника про камінь-каширські трави. Каже, знає всі, що ростуть в місцевих лісах. Має й відповідну літературу, аби перевірити дію тих чи інших рослин. Бідкається тільки, що деякі речі уже забуває. І відразу ж рекомендує: «аби пам’ять добре держалася» омелу треба заварювати. Затим вкотре повертається до наболілого: зникли вже на Поліссі вередівник (так старі люди називали рослину, схожу на брусницю) і зубрівка, і толокнянка пропала, і всі трави, якими рясніли луки. Але це вже інша історія.
Іванна ВЕЛИЧКО,
село Качин.
